Янові скарби

— Так, — відповів Пітер трохи винуватим тоном. — Он там наш катер. Ми йдемо в Дордрехт.

— А-а! Дорогу знаєте?

— Ні.

Шкіпер по-дружньому усміхнувся Пітерові. Найперше він заходився розповідати, що плавав на багатьох британських вантажних суднах, а під час війни служив у голландському військово-морському флоті в Англії. І лиш потім повів мову про те, що найбільше цікавило Пітера.

— Дорогу знайти неважко. В шлюзі буде повно суден, мабуть, не менше двадцяти. Вони вийдуть з нього опівночі. А ти не відставай від них, зрозумів? Вибравшись із гавані, деякі з них повернуть ліворуч — до Флісінгена. Але більшість піде праворуч — до Дордрехта чи Антверпена. Ті, що прямують до Антверпена, піднімаються річкою вгору чотири чи п'ять годин. А ті, що до Дордрехта, йдуть півтори години до Південно-Бевеландського каналу. Оцим шляхом ти й підеш. Я теж туди пливу. Бачиш, он там стоїть моя баржа «Двоє братів».

Подякувавши шкіперові, Пітер спитав, чи можна йому йти слідом за його баржею.

— Я пришлю до вас сина — він доведе катер до каналу. Дорогу він знає і вхід до каналу теж. Він також говорить по-англійськи — під час війни учився в Англії, у Портсмуті. Мабуть, краще, щоб він довів вас до самого Дордрехта.

Ця пропозиція підбадьорила Пітера, і він задоволено прийняв її. Домовилися, що за кілька хвилин до одинадцятої, коли має відчинятися шлюз, Віллем прибуде на «Норець».

— Отже, до вечора, — сказав капітан баржі, подаючи руку.

— До вечора, — потис йому руку Пітер. Він поспішив на «Норець» у значно бадьорішому настрої, ніж коли йшов звідти.

Керол дуже зраділа звістці про допомогу, але Джіл сприйняла її з сумнівом.

— Моряки теж пропонували нам допомогу, — нагадала вона Пітерові, — і ти знаєш, що з того вийшло.

Пітерові й на думку не спало, що він може повторити попередню помилку. Проте він був певен, що голландець не обманює його, і прямо сказав про це.

— Але звідки ти можеш знати?

— Я просто відчуваю, що це неможливо, — наполягав Пітер.

— Минулого разу ти те ж саме відчував, — дорікнула йому Джіл.

— Вони не можуть бути шахраями, — втрутилася Керол. — Якщо у них є баржа, то це, певне, баржовики.

— Ну, гаразд, — мовила Джіл. — Тільки щоб потім не казали, що я вас не попереджала.

Пітер помовчав.

— Ми всі потомилися, — сказав він по хвилі. — Нам усім треба трохи відпочити, бо принаймні половину ночі доведеться бути на ногах. Хто збігає за Майклом?

— Я, — зголосилася Керол. — По-моєму, це гарна думка — всім трохи поспати. Нам не стане сили розшукувати скарби, якщо ми ледве ноги волочитимемо.

На «Норці» було спокійно аж до пів на одинадцяту, коли Керол розбудив чийсь голос з берега. Вона схопилася з койки і виглянула в ілюмінатор. То доглядач прийшов попередити, що скоро розведе міст, щоб пропустити судна з шлюзу. Керол розбудила решту, і невдовзі діти, значно бадьоріші, із свіжими після сну силами, взялися кожен своїх обов'язків. Навколо них поступово пожвавлювалося життя: на баржах один по одному зачахкали потужні мотори, і канал весело поцяткували ходові вогні суден.