Янові скарби

Пітер кивнув головою — усе, мовляв, зрозумів. Чоловік повернувся до своєї будки і взяв газету, а юний шкіпер сповістив цю сумну новину членам команди. Нічого не вдієш, доведеться чекати.

— Але ж, Пітере, чому чекати? — обурився Майкл.

— Зараз відплив — ось що він мав на увазі.

— Хоча б моряки не наздогнали нас, — зауважила Джіл.

— Або митники, — додав Пітер. — Сподіватимемося на краще. А тим часом можна їсти, спати і вештатись по крамницях.

— І ловити рибу, — додав Майкл. — Я піду на берег. Ніколи не знаєш, що може впійматися в такому місці.

Від полудня й надвечір час тягся страшенно повільно. Дівчатка хотіли викупатися біля пляжу за дамбою, але вода була така брудна, що вони тут же відмовилися від свого наміру, повернулися на катер і лягли на палубі — загорати й балакати про свою школу. Пітер сидів у стерновій рубці і з тривогою стежив, чи не з'являться на набережній поліцейські, урядовці з митниці або Білл і Джо. Майкл задоволено кидав волосінь з нижніх воріт шлюзу, і хоч ніщо не клювало на його наживку, він все ще не втрачав надії і вірив, що десь там, в каламутній воді, причаїлися величезні рибини.

Джіл винесла на палубу чай, Керол і Пітер підсіли до неї. Якийсь час пили чай мовчки, відтак шкіпер зненацька звернувся до Джіл.

— Про що ти думаєш, Джіл?

— Я? Та так, ні про що. Все не йдуть мені з думки Янові скарби. Здається, ми так давно були в Абінгдоні, що вся ця історія стала казкою. А що, як ми не знайдемо коштовностей…

— Повинні знайти, — твердо мовив Пітер. — Рано чи пізно, а в нас неодмінно виникнуть неприємності з властями через паспорти чи ще щось. Якщо ми знайдемо скарби, то все буде гаразд. А ні, тоді…

— Що тоді? — спитала Джіл.

— Тоді татовій установі треба буде все це розплутувати, а нам доведеться пояснювати якось свої вчинки.

— Татові й мамі буде страшенно прикро, — мовила Джіл. — Вони ж повірили нам, що нічого поганого ми не зробимо. А ще ми відповідаємо за Керол.

Керол зітхнула.

— Будь ласка, не повертайтеся знову до цього. Справді-бо, ви, Бренксоми, завжди мучитесь і розмірковуєте: чи слід було робити те, що вже зроблено. За винятком Майкла, він не такий — ніколи ні про що не жалкує. Навіть якщо й не спіймає риби — не хвилюється. От ви обоє хіба не можете сказати собі: ми вирушили на пошуки скарбів і неодмінно знайдемо їх.

— Ти щось дуже впевнена, — зауважила Джіл.

— Авжеж, цілком впевнена. Я вірю, що ми знайдемо скарби.

— Але ж ми навіть не знаємо, як починати пошуки, — заперечила Джіл.

— О, ради бога! — розсердилася Керол. — Годі сидіти і балакати про це, ходімо краще до крамниці або куди завгодно. Кінчайте пити чай і підемо на берег.

«Добре їй так говорити, — подумала Джіл, трохи образившись на слова подруги. — Вона не порушила обіцянки і їй не треба піклуватися про батьків, котрі вважають, що донька все ще на Темзі поблизу Оксфорда, а не за сотні миль звідти, в чужій країні. Що ж, у неї навіть, паспорт є».

— Я теж піду з вами, — зауважив Пітер.

Йому не хотілося, щоб серед членів його команди виникали чвари. І без того у них досить труднощів, тож не варто створювати ще й напружену атмосферу.