Янові скарби

— Певна річ, що так. Ми на таку подорож не зважилися б. Ні, ніколи! — І Віллем подивився на Пітера, не приховуючи свого захоплення. — А тепер ви йдете в Дордрехт, так? І є одна дивовижна історія, пов'язана з Дордрехтом, точніше, з Дордрехтом і Англією. Мені тато розповідав її кілька років тому, але, по-моєму, то неправда… Хоча… хто його знає.

— Що то за історія? — спитала Джіл.

— Негарна історія, — нерішуче почав Віллем, — але я все-таки розкажу її вам. Багато лиха завдали фашисти Голландії під час війни. Одного разу вони знайшли цілу колекцію діамантів та інших коштовностей на величезну суму; її сховали голландські патріоти.

Пітер зиркнув краєм ока на членів своєї команди і побачив, що вони в подиві втупились у Віллема. Він міцно стиснув губи — це означало, що всім треба мовчати.

— Патріоти несподівано напали на німців і відбили у них коштовності, — нічого не підозрюючи, вів далі Віллем. — Вони доручили одному шкіперові з Дордрехта сховати їх. Тієї ж ночі він зник з Дордрехта з усім тим багатством, і більше його в Голландії не бачили. Але згодом стало відомо, що він добувся до Англії і — ніхто в цьому не сумнівався — коштовності взяв із собою. Пізніше, вже після війни, голландська поліція довідувалася про нього в Англії, і їй відповіли, що старий Ян — так звали шкіпера — справді прибув туди, але нічого при ньому не було. Коли голландські поліцейські поїхали в Лондон і попросили дозволу побачитися з ним, їм сказали, що Ян помер. Але вони, звичайно, цьому не повірили. Отож англійці запевняють, що Ян нічого з собою не привозив і що він помер. А в Голландії кажуть, що англійці відібрали в нього багатство, вбили його або запроторили до в'язниці.

— Що за підла брехня! — вихопилося у Майкла.

Пітер сердито глянув на брата.

— Ти так думаєш? — спитав Віллем. — Що ж, може, ти й маєш слушність. Я знаю англійців і не думаю, щоб вони так повелися із союзниками. І все ж… іншого пояснення нема. — Він замовк і виглянув у вікно. — Ми скоро увійдемо в шлюз. Вже відчиняються ворота.

Пітер тут же вирішив скористатися нагодою.

— Може, ти підеш з канатом на ніс, Віллеме…

— Можу піти. — Голландець вийшов із стернової рубки і подався на ніс катера.

— Буває ж таке! Як дивно він заговорив про Яна! — вигукнула Джіл.

— Ш-ш! Нас можуть підслухати! — застеріг Пітер. — Що ж нам робити?

— На мою думку, нічого не змінилося, — прошепотів Майкл. — Звісно, їхня версія — то дурниця, і нам нічого тривожитися.

— Воно, звичайно, так. Але я вважаю, нам треба розповісти йому про все, — тихо сказав Пітер.

— З якої б то речі?

— Бо, я певен, йому можна довіритись. Якщо він знає цю частину країни, то йому відомі й тутешні затоки і бухти — всі місця, де можна сховати скарби.