Історія однієї істерії

— Коли Аллі було дев’ять, — не відаючи про мої проблеми, провадила Зінаїда Максимівна, — батьків почало мучити сумління, й вони спробували забрати дівчинку назад. Марія не віддала. Батько Аллочки образився й цілий місяць не розмовляв із дружиною та іншими дочками. Такого горя родина знести не могла. Мати Аллочки відсудила дочку. Наступні вісім років Алла провела як втікачка. То вона втікала від батьків і поверталася до Марії, то поверталася назад у рідну домівку, притягнута за руку, а часом і за вухо жорстокосердними представниками влади. Вона збирала дрібні монети, які щосуботи чергові молодята вкидали на щастя в місцевий ставок, купувала квитка та вирушала в подорож до котроїсь із Маріїних дочок. Але й там міліція знаходила дівчинку та неодмінно повертала її батькам. Узимку, коли Марія померла від старості, Алла втекла до лісу з наміром і собі замерзнути на смерть. Дівчинку відшукали й там (тоді міліція чомусь працювала якісно) і, промерзлу, але живу, доправили до ненависного дому. Мати й четверо сестер — Анна, Анжела, Анастасія та Ангеліна вже самі були не раді й щиро співчували Аллиним мукам. Але змінити нічого не могли: батько неодмінно вимагав повернення молодшої доньки додому. Поступово між Аллою і жіночою половиною родини встановилися навіть теплі стосунки. Сестри допомагали Аллі втікати, мати благала заспокоїтися, дочекатися повноліття та їхати хоч і світ за очі. Однак Аллині очі зверталися до міста. Старша Маріїна дочка мешкала саме в такому місті. У день свого повноліття Алла наскочила до неї з проханням допомогти влаштуватися на навчання. Три роки поспіль вона провалювала іспити в інститут. Нарешті вступила-таки, переїхала в гуртожиток. Захотіла пожити цілком самостійно. У неї склалися дуже теплі стосунки з Маріїною дочкою. Дівчинка ділилася з нею найпотаємнішим. Одного разу познайомила її зі своїм коханим — Артуром — чарівним блондином, єдиним недоліком якого була обручка. Не бажаючи слухати нічиїх порад, готова віддати все за можливість бути поруч із цим чоловіком, Алла потроху божеволіла. У випадкових співрозмовницях блондина бачила тільки суперниць. У ділових зустрічах їй марилося небажання приділяти їй час і увагу. В м’яких натяках на безперспективність їхніх стосунків вишукані глузи. Якось Алла подзвонила старшій дочці Марії і, не в змозі зносити цей тягар, почала скаржитися. Вона тихо плакал, а співрозмовниця намагалась її заспокоїти: «Негідник? Навіть добре, що він такий, не так кривдно розійтися. Обманює тебе й дружину? У товаристві веселіше. Зраджує з твоєю подругою? Ну, це ти загнула, в тебе немає подруг». Потім такі розмови почали повторюватися доволі часто… Вони не були нічим важливим чи вирішальним, нічого не змінювали в Аллиному житті. Стали чимось на кшталт традиції…