Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Негарні здогади закрутилися в моїх мізках.
— Я так розумію, ви прийшли сюди, щоб поговорити з Артуром? — обережно сформулювала їх я.
— Ви часом не провидиця? — знову змахнула бровами Зінаїда Максимівна.
— Не надто, — зніяковіла я. — Зрідка виникають правильні передчуття й пророчі сни. Не більше.
— ЗАГАЛОМ, сюди я прийшла, щоб відловити Артура. Він працював у цьому кафе. Власне, звідки я знаю про існування водного ресторану? Від Алли, яка приходила сюди до Артура.
«Невже суть справи зводиться до звичайних мук ревнощів і втеч від переслідування суперниць… У цій ситуації залишається молитися, щоб Алла не зробила непоправного. Лариса ж звичайна дівчина, звикла до батьківського піклування, може не зуміти постояти за себе… Тільки до чого тут Ксенія? Навіщо вона погрожувала мені? Потрібно все вивідати».
— Ще одне запитання, Зінаїдо Максимівно, — медяним голосочком прощебетала я, побоюючись нових сплесків емоцій. — Скажіть, чому стосунки між Аллою і Ларисою були такі напружені?
— Від природи, — не замислюючись, відповіла вона. — Вроджений антагонізм. Дівчатка належать до різних соціальних, психологічних і всіх інших груп. Ці особи породжені, щоб ворогувати одна з одною…
— Я думала, люди народжуються, щоб жити на світі, — замислено пробурмотіла я.
— А як би тоді людство підтримувало боєздатну форму для виживання у разі нападу ззовні? — щиро здивувалася з моєї наївності Зінаїда Максимівна. — Ні. Всередині кожного виду мусять існувати вороже налаштовані особини. Таким чином вид завжди буде натренований і готовий до боротьби з іншими видами.
Я не знайшла, що відповісти, хоча не цілком розуміла, навіщо видам взагалі воювати між собою. Якби запитала, режисерка, напевне, заявила б, що це необхідно для підтримання в бойовій формі всієї сукупності видів, аби та була готова битися з іншою такою самою сукупністю. Виходило, що все впирається в якісь війни. Мені ця теорія не подобалася, але сперечатися зараз, тим більше, з режисеркою, котра енергетично пригнічувала все на своєму шляху, не хотілося.
— Спочатку, звичайно, дівчатка намагалися підтримувати нормальні стосунки. Не сказати, щоб дружили… Алла взагалі ні з ким, крім мене, звісно, не дружила, — цю фразу режисерка промовила не без гордості. Схоже було на те, що Зінаїда Максимівна й справді була дуже прихильна до вихованки своєї матері. — Але потім природа взяла гору й Алла з Ларисою стали відверто висловлювати свою взаємну ворожість.
— Дякую, — не відриваючись від свого записника, промовила я. — Щодо конфіденційності нашої розмови можете не турбуватися.
— Можу й не буду, — кивнула Зінаїда Максимівна.
— А зараз, пробачте, мені потрібно дещо уточнити, — чемно розпрощалась я.
Тигра помітила, що я відпливаю, і пригнала своє сидіння разом із паном Масиком до мене та пересіла на звичне місце.
— Скажи, а ти сюди як потрапила? — замислено поцікавилась я, щосили крутячи педалі.
— Просто, — знизала плечима Тигра. — За Зінаїдоччиним Масиком. Бачила, як його машина сюди їде, і прилаштувалася в хвіст. Мені з ними цікаво. Вони мене люблять, — після цього, майже без переходу, Тигра глибоко зітхнула й на одному подиху випалила: — Адже ми з Масиком чули всю розмову. Як могла Зінаїдочка приховувати від тебе ТАКІ речі!
У очах Тигри, круглих від чесності, проглядав невдаваний жах. Акцентоване «ТАКІ» виказало її з головою.
— Марно силкуєшся повторити мій подвиг. Наслідувати Георгія можу тільки я. Знаю, коли це може спрацювати. Я не піддамся на твою провокацію.
— Шкода, — щиро засмутилася Тигра. — Я думала, ти повіриш, що я й так усе знаю, і втаємничиш мене в подробиці. Може, все-таки розкажеш?
— Я дала слово, — відмовилась я і накинулася на на Шумилова, вже добряче стомленого від Жарикових розпитувань. — Як звали того хлопця?!
— Якого? — не зрозумів видавець.
— Того, що упадав за Ларисою. Того, що поїхав у Ялту. Того, що показав вам це кафе…
— Господи, чим він уже встиг так дошкулити тобі? Його й у місті навіть нема, — гмикнув Жорик, натякаючи на зайву емоційність мого тону. Георгій завжди намагався привчити мене до стриманості в процесі опитування клієнта.
— Того хлопця звали Артуром, — спокійно відповів видавець.
— Як шкода, — тільки й змогла вимовити я. — Сподівалася, що все набагато романтичніше.
Отже, в Алли з Ларисою виявився спільний кавалер. Причому, кавалер цей поїхав у відрядження одночасно зі зникненням першої акторки. Друга, видно, поїхала слідом за Ларисою і Артуром.