Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Одержима ревнощами і помстою Алла могла накоїти жахливих неприємностей. Необхідно було терміново щось почати.
«А ось якби ми жили у Швеції, такий трикутник не викликав би анінайменших підозр і невдоволень. І тоді б ми взагалі не змогли розгадати таємницю зникнення акторок. Здається, я стаю патріоткою». Таке ні сіло ні впало промайнуло в думках, перш ніж ними заволоділо завдання зв’язного переказу Георгію всього, про що я дізналася.
Розділ про те, що не всі стерви — баби
Вранці мене збудило відчуття, що Георгія немає вдома. Ще не розплющуючи очей, я ретельно обмацала прилеглі околиці постелі. Дивно! Звідколи це Георгій почав самостійно прокидатися ранками? Зазвичай він довго сварився з будильником, збираючись поспати ще з півгодинки. І тільки моє активне втручання з допомогою запаху кави, який долинав із кухні, могло остаточно переконати детектива Собаневського, що час таки піднятися та взятись до щоденних обов’язків. Першою серед них була процедура поглинання сніданку. Цього разу Георгій зрадив усі свої звички. Будильник ще не дзеленчав, а Жорика вже не було. Я глянула на годинник. Нічого собі! Десята. Виходить, Жорик вимкнув будильника, щоб мене не будити… Підозріло.
— Агов, є хтось удома?!
— Нема, — відповів Георгій із коридору.
— А де ж ти тоді? — уже розплющучи обидва ока, поцікавилась я.
— Пішов у справах, незабаром буду.
— У яких таких справах?! — від обурення я прокинулась остаточно.
— Повернуся — розповім. Уже майже повернувся. Цілий ранок бігав по людях. Тепер ще тільки один дзвінок треба зробити… З поштамту, щоб наш номер телефону не світився.
— І що тоді?
— І все тоді. Справу про зникнення твоїх акторок можна буде вважати розкритою.
Не дивно, що Георгій ішов з дому потай. Моя цікавість його б не відпустила. Вона б викинула мене з ліжка, змусила за три секунди підготуватися до виходу, а перед тим ще й випитати в Жорика про заплановані заходи, щоб узяти в них участь.
Значна частина мене була навіть вдячна Георгію за можливість хоч трішки виспатися. Адже вчорашні посиденьки у водному ресторані плавно перетекли до нашого дому-офісу, переросли в бурхливі дебати й скінчилися тільки близько третьої по півночі. По тому ми з Георгієм ще довго дискутували на тему правильності його поводження з замовником. Я вважала, що Шумилов заслуговував на більш коректні звертання, Георгій кричав, що «видавець — не дівчинка, з якою потрібно панькатися, а мужик, якому, коли що, не сором і в пику дати!». На щастя, до мордобиття не дійшло. Навіть навпаки. Взаємна ворожість, у якій зрештою чесно зізнались обоє, була визнана неминучим, але кумедним додатком до заплутаної і без того справи. Встановлену так-сяк рівновагу в їхніх стосунках порушував тільки Георгій, кілька разів не на жарт ризикуючи знову скотитися до етапу первісних суперечок про те, чи будемо ми працювати над цією справою. Про це я й говорила о п’ятій ранку. Георгій засинав і відмовлявся. Через усе це можливість поспати довше, люб’язно надана мені Георгієм, не надто й засмучувала. Зрештою, все відоме він може дослівно переказати мені.
— Не йди! — закричала моя цікавість. — Не переживу, якщо ти негайно не розповіси, де був.
Георгій затримався з відповіддю, а я взялася винаходити страшні покарання, які застосую до нього в разі відмови.
— Змушу пилососити в суботу! — кровожерливо кричала я. — Повбиваю всі ігри в комп’ютері!
Подіяло. Георгій ввійшов у спальню.
— Ну гаразд. Так навіть цікавіше. Я тобі зараз розповім, у чому річ. Як завше, я мав рацію. Справа копійки не варта. До речі, про…
— Поснідаємо пізніше, — нервово перебила я. — Продовжуй про справу.
— А, ну, звісно. Останній штришок ти зробиш сама — подзвониш одній людині та поговориш із Ларисою особисто.
— Зі зниклою Ларисою?!
— А з якою ще? Вони навіть не взяли на себе праці відрекомендувати дівчину під іншим ім’ям. Куди тільки міліція дивиться? Нетями. Починаю приєднуватися до думки твоєї режисерки.
— Не ухиляйся від теми! — закричала я, відчуваючи, як відчайдушно застукотіло серце. — Хто «вони», кому «відрекомендувати»?
У глибині душі було трішечки шкода: моя перша самостійна справа розв’язалося практично без моєї допомоги.
— І не думай навіть ображатися! — вгадав мою реакцію Георгій. — По суті, справу розкрутила ти. Я лише співставив знайдені тобою факти й провів ряд заходів для підтвердження новонародженої гіпотези.
Я гордовито звела підборіддя. Потім пригадала, що це улюблений жест Жорикової манії величі, та засміялася. Знайшла кого наслідувати!