Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Але, пам’ятаючи, що розумовий процес Георгія значно покращується, коли його хвалять, я вирішила трохи полицемірити.
— Це ж треба! Просто геніально! Бідолашний Шумилов! Попастися на такий відвертий блеф…
Тигра переводила здивований погляд із мене на Георгія і нічого не могла зрозуміти.
— Розповіси дядькові — уб’ю! — серйозно промовив раптом Жорик і суворо глянув їй у вічі.
Я зібралась обуритися.
«Знайшов як жартувати з дитиною! Христина, зрештою, не зобов’язана розуміти такий дурнуватий гумор. Дівчинка може злякатися!» — подумки сформулювала я текст до свого гніву.
Але Тигра не розгубилася — сміливо прийняла його погляд, насупилася, теж зробила дуже серйозний вираз і процідила:
— Уб’єте — розповім дядькові!
— Браво! — я захоплювалася цією дівчинкою.
— Згоден, — уже посміхаючись, підтримав мене Георгій. З цієї миті не тільки я, але й Жорик, перейнялися симпатією до Христини.
Тим часом нас очікували за сусіднім столиком.
— Тигро! Ти обіцяла мені детектива! — вирішила нагадати про себе режисерка, переходячи з інтимного шепоту, яким вона обливала свого співрозмовника, на нормальну для себе гучність. Природно, її заклик почула вся околиця.
— Уже їдемо, — озвалась Тигра, якій доводилося кричати, щоб бути почутою.
— Детектива-дівчинку! — Зінаїда Максимівна помітила нарешті й Георгія і, напевне, здогадалася, хто він такий, та поквапилась уточнити. — 3 нею ми вже потоваришували!
Я розсміялася. Жорик ображено пробурчав собі під ніс, що детективів-хлопчиків не буває. Шумилов саме цієї миті підпливав до нас, тож вигукнув:
— Із вуст Зінаїди це звучить як комплімент. Вона рідко каже, що потоваришувала з кимось. Схоже, ви їй припали до вподоби.
— Ну, хоча б комусь! — в’їдливо зауважила я, натякаючи на його власне дивне ставлення до мене.
— Ось погляньте, — Шумилов показав нам записку, що повідомляла, буцімто Ксюша проходила повз офіс, але всередину не зайшла, бо поспішала. — Це вона мені так вітання передавала. Десь із тиждень тому.
Сумнівів не лишалося. І цю записку, й прощального листа, й погрози писала Ксенія. Донька Шумилова напевно знала щось, і це щось виводило на інших зниклих акторок. Можливо, тому вона й змушена була зникнути. Боялася, що знання можуть дорого коштувати… Якщо, звичайно, Ксенія сама не винна в зникненні подруг.
— Так, до речі, — переходячи на сухий діловий тон, повідомив Шумилов, який проігнорував розмови про можливу доньчину провину. — Той хлопець, який показав Ларисі це місце, виявляється, у відрядженні. З ним поговорити не вдасться.
— Яке відрядження в працівника кафе? — не зрозуміла я.
— У пана Буля мережа ресторанів на узбережжі Криму. Ларисин друг поїхав адмініструвати новий водний ресторан у Ялтинському «Бульку». Зате я взяв координати іншого офіціанта. Його Лариса теж знала. Може, він що підкаже.
— Це добре, — похвалив Георгій.
Я нарешті вирвалася з цієї розмови, щоб усе-таки навідати режисерку.
— Хто такий цей джентльмен? — пошепки поцікавилась дорогою в Тигри.
— Це Масик, — шепнула помічниця, — він же Максим Максимович. Тип, що треба. Чоловік Зінаїдоччин.
Чоловік Масик був кілограмів на п’ять важчий за режисерку, вищий за неї теж сантиметрів на п’ять і молодший приблизно на п’ять років. З урахуванням їх величин, ця різниця здавалася незначною. Зінаїда вертіла ним, як хотіла. Точніше, робила вона це так, як хотів він. Тому стосунки цієї пари вирізнялися рідкісною гармонійністю. Масик бізнесменив, Зінаїда займалася творчістю. Обоє з задоволенням ділилися одне з одним радощами своєї роботи й воліли не втаємничувати подружжя в неприємності. Іноді режисерка вередувала. Стомлювалася від театру та висловлювала бажання покинути роботу. Чоловік Масик, посміхаючись, підтримував її ініціативу, чудово розуміючи, що Зінаїда не витримає і двох днів бездіяльності. Дійсно, до вечора наступного вихідного Зінаїда тяжко зітхала та сідала за вичитування нової п’єси чи збірника вправ з акторської майстерності.
— Це я домогосподарка?! — обурювалася вона вже за кілька годин. — Ні! У мене на лобі написано, що я головний хто-небудь!