Історія однієї істерії

Свідчення клієнтів по інтернету були моїм ноу-хау. Я давно помітила, що коли людина щиро налаштована на допомогу слідству, то особистий контакт тільки заважає процесові опитування. У звичних умовах, наодинці з самими собою, опитувані мали можливість розслабитися. Матеріалізації спогадів це завжди було на користь. Факти й домисли, що чаїлися в найпотаємніших куточках пам’яті, куди більш охоче віддавалися комп’ютерові, аніж приватним детективам. «Розслабтеся, заспокойтесь і пишіть усе, що спаде на думку з приводу нашої справи, — наполегливо рекомендувала я. — При цьому переконайте свою свідомість, що ви ще тридцять разів будете перечитувати й „рихтувати“ написане. Але в жодному разі не виправляйте файл. Закінчили думку, відчули, що збираєтеся змінювати фразу — і „клац“, натискаєте „відправити“. Думка надходить до нас у первинному вигляді. З таких ось чесних і недоторканних для коректури спогадів зазвичай спливає безліч важливих подробиць». Крім того, цей метод дозволяв уникнути нудної процедури перенабирання тексту. До того, як я винайшла цей метод, всі свідчення та повороти чергової справи записувалися на папері. Коли справа завершувалася, Георгій жадав від мене перетворення всіх цих нотаток, зізнань і записів у стрункий текст, звичайно ж, аби він зберігався в електронному вигляді. І якщо свої записи я, хоч і з натугою, але все-таки могла розібрати, то спроби розібрати закарлючки Георгія чи когось зі свідків завжди закінчувалися для мене станом найглибшої депресії і бажанням раз і назавжди звільнити себе з цієї агенції.

— Не віриться мені в бажання Шумилова піддаватися твоєму розкриттю, — спокійно перемкнувся й на цю тему Жорик, вступаючи в гру. Що ж, побачимо, хто не витримає першим. Зрештою, Георгію поділитися зі мною відкриттями не менш важливо, ніж мені почути про них.

— Ти знову?! — трішки переграючи, завелась я. — Твоє несхвалення моїх методів їм до честі. Це означає лише, що вони діють. Ти завжди нервуєш, коли не ти, а хтось інший придумує щось путнє! І поклади на місце ручку!

Останнє обурення я висловила вже досить щиро. У Георгія в душі жив дрібний капосник. Він збирав по квартирі всілякі предмети та розпихав їх по своїх кишенях, а також у інші несподівані місця. Всі засоби для писання я давно вже прикріпила до потрібних місць гумками. Якось, коли вже вкотре знайшла слухавку в холодильнику, мріяла прикріпити її також. Але тоді радіотрубка нічим не відрізнялася б від звичайного телефону. Можна було, звісно, почепити на холодильник замка… Це було б корисно з усіх точок зору, але Георгій виявився категорично проти.

Цього разу Георгій виявив рідкісну покірливість і відпустив уже відтягнуту в дальній кут ручку. Натягнута гумка рвучко скоротилася. Металева авторучка зі свистом пролетіла через кімнату й боляче цюкнула мене по лобі.

«У цьому божевільному домі стає небезпечно! Зовсім уже всі подуріли!» — образилась я. І ще — вкотре обурилася. Й запалала бажанням помсти.