Історія однієї істерії

Розділ про те, що коли бажання збуваються, то, найімовірніше, вони були необдумані

— Альо, детективна агенція «Order», — солодкавими інтонаціями дурненької секретарки відгукнулась я на пищання телефону.

— Щаслива вітати, детективна агенціє! — незнайомим басом прогула слухавка, а по тому, звертаючись очевидячки сама до себе, продовжила: — Кгм… Детективна агенція з дефективною назвою… Саме те, що мені потрібно!

— Чим можемо бути корисні? — трохи холодніше, але й далі зображаючи щебетання, поцікавилась я.

— З ким я можу поговорити про… — в слухавці затнулися, — про проведення певного розслідування… Попереджаю відразу, справа підвищеної таємності, важливості, ну, й небезпеки, певна річ…

Попри те, що останнім часом нам із Жориком замовлень не бракувало, я все-таки відчула радісне серцебиття після останніх слів співрозмовниці.

— Одну секундочку, зараз я перемкну вас на детектива, — не припиняючи дурнувато посміхатися, промовила я. Потім швидко запищала кнопками на телефоні, вдаючи, що перемикаюся на інший апарат.

— Слухаю вас, — сухо озвалась нарешті своїм нормальним голосом, після чого натисла на апараті кнопку голосного зв’язку, щоб Жорик теж міг осягнути суть замовлення.

Слухавка мовчала, тільки підозріло пихкала.

— Детектив Кроль, — відрекомендувалась я, трохи дратуючись. — Чим можу допомогти?

— Нічого-нічого, — слухавка кілька разів розкотисто прореготала. — Знаєте, з вас вийшла б непогана акторка. Майже правдоподібне перевтілення. Я б тільки додала які-небудь характерні дефекти мовлення одному з образів. Приміром, детектив може трішечки гр-р-расир-р-рувати.

— Не може, — приречено зітхнула я. — Про це теж думала. Але, на жаль, мені потім із тими самими клієнтами доведеться особисто спілкуватися. Не зможу я весь час гар-рчати…

— А даремно, — пирхнула слухавка, — справжній актор повинен уміти тримати образ.

Тільки тут до мене дійшло, що ось зараз, вперше за три роки роботи агенції клієнти викрили мої безневинні хитрощі…

— Я не актор, а детектив. Решта — витрати виробництва, — можна було обмежитися цим сухим висловлюванням, але чомусь мене потягло на виправдання. — Розумієте, секретарка все-таки особа неофіційна. Вона може наговорити клієнтові безліч такого, про що детектив і подумати не може, щоб не заплямувати власної репутації, тому…

— Та ви не переживайте, дитинко, — слухавка вочевидь відчула мою ніяковість і напористо кинулася заспокоювати, — гадаю, ніхто не помічав досі вашого виверту… У мене це, розумієте, професійне. Я — режисер, — після цієї заяви співрозмовниця на мить замовкла, а далі діловито відкашлялася і з пафосом справжнього конферансьє відрекомендувалася: — Шаврай Зінаїда Максимівна!

Спираючись на її інтонації, моя уява миттю змалювала витончену пані Гурченківского типу й віку.

— Дуже приємно, — трішки засоромилась я, — і все-таки, що у вас за справа?

— О… Це тільки тет-а-тет. Ви зможете під’їхати до нас?

Я зрозуміла, що власна цікавість розірве мене на дрібненькі клапті, якщо я тільки посмію відмовитися від подальшого спілкування. Схоже, я міцно втрапила в лабети до чарівної режисерки.