Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— А я кажу, якщо міліція не змогла встановити, то й ми не зможемо! — з Георгієвого тону відразу було зрозуміло, що він повторює цю фразу, мабуть, уже вдесяте. — Було б можливо — телекомівці все відстежили б. А якщо ні, ви ж розумієте… Хто може краще «попросити зрозуміти складне становище», ніж рідна міліція? І «давати» вони теж уміють. Не хабара, звісно.
Від професійного гумору колишнього опера мені завжди ставало незатишно. Шумилов теж не поцінував жарту, насупився.
— Річ ось у чім, — видавець визнав за необхідне пояснити мені дещо, — міліція стверджує, начебто не вдалося встановити, куди телефонувала дівчинка. Мовляв, якийсь там збій у системі, тож статистика якийсь час не велася. Хіба так буває?
— У телекомі все буває, — впевнено заявила я, бо добре знала нашу телефонну компанію і давно мала на неї зуб, ніготь та інші атрибути, загальноприйняті для тримання на когось. — Наприклад, у них щось там поламалося й тепер оплата за міжміський дзвінок рахується не з моменту відповіді абонента, а звідтоді, як ти займеш лінію. Тобто, навіть якщо натикаєшся на «зайнято», все одно за хвилину переговорів платиш! Це нормально?!
Я так накрутила себе в процесі цього монологу, що заговорила над міру емоційно.
— Не дуже, — Шумилову, який, певно, навіть не здогадувався, що на такі дрібниці, як оплата міжміських переговорів, можна витрачати стільки емоцій, стало ніяково. — Тобто, не нормально, певна річ. А до чого тут Алла?
— До того, що телеком дійсно не може визначити, куди вона дзвонила, — нагадав Георгий. — До справи слід підходити з іншого кінця.
— Стривайте, — перебила я, — не надто хочу втручатись у ваші справи та їхні кінці, але мені потрібна консультація.
— Справді? — Жорик повернувся до мене з виглядом крутого професіонала, якому вже набридли постійні звертання за порадами.
— Пане Шумилов, — почала я, — скажіть, будь ласка, ви впевнені, що лист був від Ксенії? Ви раніше бачили почерк дочки?
У очах видавця промайнув подив.
— Природно, — нарешті відповів він, — Ксенія любила розписувати пулю, коли ми грали в преферанс. Я чудово знаю її почерк.
— Дякую, — кивнула я і глянула на принишклу Тигру. — Задоволена?
— Як я могла?! — Тигра лунко ляснула себе по лобі, не на жарт засмучена. — Як я могла?!
— Що ти вже накоїла? — насторожився видавець.
— Це не я, — з досадою відмахнулася Тигра. — Це Ксенія накоїла. А якби ви грали в преферанс на комп’ютері по мережі, то про це б ніхто не довідався! Адже тоді ти не знав би її почерку… Як я могла не притягти вам диска з цією грою?!
— Не переживай так, — хором кинулися ми заспокоювати Тигру, — живцем усе одно цікавіше грати. Та якби ти принесла хоч десять дисків, Ксенія все одно записувала б рахунок власноруч. Крім того, її почерк відомий також і з інших творів…
Тигра ж була невтішна. Доказ того, що записки з погрозами писала Ксенька, ніяк не хотів поміщатися в її тигрячій голові. Поки провину сестри не було доведено, Христина жахливо хотіла розслідувати справу. Тепер же вочевидь засумнівалася.
— А раптом я розгадаю ще щось таке, від чого Ксеньці стане ще гірше? — зітхала вона.
— І ця на додачу! — я не витримала та почала обурюватися разом із Георгієм. — Це у вас що, родинне? Заявляю публічно: про що б ми не довідалися, застосовувати ці відомості будемо тільки Ксенії на благо. Чому ви постійно прагнете ускладнити справу?
— Це ви про що? — уважно глянув на мене видавець.
Я зрозуміла: нейтральним «так просто, ні про що» тут не відбудуся. Кидаючи на провокаторку Тигру гнівні погляди, була змушена розповісти Шумилову про записки з погрозами.
— Цього не може бути, — поблідлий раптом видавець відчайдушно замотав головою. — Навіщо б Ксюша вам погрожувала?
— Саме це ми й збираємося з’ясувати.
— Стривайте, у мене в машині лежить записка, написана Ксюшею кілька днів тому. Я зараз принесу.
Видавець закрутив педалі, просуваючись до «причалу».
— Негайно поясни, як ти довідався про пістолет! Адже я не бачила його насправді! — накинулась я на Жорика, нітрохи не соромлячись Тигриної присутності.
— Обручка, — задоволений справленим враженням, самовдоволено посміхнувся Георгій, — Шумилов тобі вочевидь сподобався. Ти могла не поцікавитися, чи одружений він, тюльки в тому разі, якби тобі не трапилося нагоди помітити обручку. Виходить, ти не бачила його правої руки. Він тримав її під столом. Навіщо? Думка про пістолет була досить несподіваною, але я вирішив перевірити про всяк випадок. І вцілив у саме яблучко.
Я подумала, що, по-перше, тримати руку під столом Шумилов міг із яких завгодно інших причин, а по-друге, я могла просто забути, що цікавлюся наявністю дружини в цього видавця. До речі, на запитання, чи носить Шумилов обручку, я не могла відповісти й зараз. Випустила з уваги, не згадала про власну зацікавленість. То тепер вважати, що й нині Шумилов теж збирався погрожувати мені пістолетом? Маячня якась. Для Жорика це викриття було випадковим везінням.