Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
«В лісі луснув стріл і розшумівся понад Красноліссям та й шумом ударив у вікна віллі.
Біленька звізда на небі закрутилася та й упала на дорогу і в порох згасла.
Птаха з ґруня на ґрунь перелетіла, а ворони на дзвіницю сіли і закрякали.
Заяці і сарнюки поховалися в темних ярах, а медведі у своїх логовищах тільки очі розжмурили і позівали».
Далеко багатший на рецитаційні відбіги нарис «Бо як дим підоймаєся». Ліричні абзаци, зсилені по два, по три, вплітаються в оповідання в кількох місцях:
«Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже не довго будуть вітром буяти.
Але оці добрі сонішні дєді вже не довго будуть їх гей курята з руки годувати.
Але це зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити».
Другий ряд оповідань представлений такими речами, як «Село потерпає», «Туга», «Його кров», «Після бою». Лірична ткань в цих оповіданнях — все; фабула, повідомлення про факти, події посідає другорядне місце. В «Тузі» плаче-розливається дівчина, що не може дождатися з війни «Юрійка свого золотого», але в яких саме вона стосунках до нього, точних вказівок немає. Так само не знати, куди саме подався Юрійко, за що бореться він, до якого моменту хронологічно його похід застосовувати. От зразок авторської вказівки: «Жду милого та й сподіваюся з Підгір’ячка, із-під сонечка, із далекої України». «А яка, питаю, буде тота Україна? А він схопився у стременах срібних та й каже: всі гори-долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки»[411].
Дуже цікаво порівняти це оповідання з Стефаниковими «Синами», що показані на ґрунті тих самих подій: галицьке село в громадянській війні. В Стефаникових «Синах» ми знаходимо досить-таки виписаний портрет героя, старого Максима, що втратив дітей. Ми бачимо його сивий чупер на голові й на грудях. Ми чуємо голос то суворий, то пом’якшений ласкавістю. З сусідніх нив до нас долітає характеристика старого, як багатиря, добре годованого змалку, міцного. Сам розмовляючи з собою, міркуючи вголос, старий Максим дає рельєфний образ свого господарського достатку і своєї давньої ґадзівської самовпевненості. Голос жайворонка і синова сопілка в ті часи були щасливим акомпанементом до його блискучих плугів, до його господарської втіхи. «А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито, обсипав нас своєв ясностев і вся земля віблискувала золотом. Так то сонце розчинило весну на землі, як у великім кориті». Але сини пішли на війну, сини полягли в боях. Старому нема на кого покинути господарство. Ідучи за плугом, припадаючи на ушкоджену ногу, через свою батьківську тугу він виростає в якийсь колосальний і трагічний образ. «Діти, що вівці гнали, люди, що попри него плугами дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, він немов западався в землю».
Найголовнішим художнім засобом Стефаника служить образ. А найбільший ефект досягається у нього виразністю видіння, що діє на уяву, вражає її сконденсованістю та новиною. Коли дідові сини — Андрій та Іван — ідуть на війну, Максим бачить, як смерть білим рантухом обвивається матері біля шиї. Її застеклілий зір підказує йому надзвичайної сили враження: «Очі в неї випали і покотилися, як мертве каміння по землі». Стефаник коротко, але сильно виписує обставини трагедії; повідомлення про факти, хоч і взято їх крізь переживання героя, в характеристичному оповитті його мови, посідають — як порівняти до Черемшининої «Туги», — розмірно велике місце.
Найбільший засіб автора «Туги» — в ритмі його рецитацій та традиційній, майстерно перехопленій, народно-поетичній їх символіці:
«Ще лишень вірою животію і втікаю від свого гробу. Вийду на царинку, а тут хліб росте, підіймається. Але є й така стеблина, що в’яне-усихає. Думаю — це я, саміська.
411
Музичка А. В, напр., зазначає, що «Туга» може стосуватися так до 1914, як іще більше до 1918 р. Цит. твір, стор. 144.