Українське письменство

Війна застала Черемшину в Снятині. В тяжких умовах прифронтової та межифронтової смуги його адвокатській канцелярії не раз доводилось перетворюватись на громадський осередок, а йому, правозаступникові з фаху, виступати делеґатом місцевої людності перед різними властями. По імперіалістичній війні настала боротьба українсько-польська. Навесні 1919 р. Покуття було захоплено румунським військом. У складі станіславівської делеґації Черемшина був затриманий при війську, а потім, на повороті додому застудившися, дістав хоробу нирок, що разом із слабістю серця і спричинилося до його передчасної смерті.

Останні роки життя Черемшина чимало працює літературно. Він не тільки пише, він почуває потребу зібрати свої писання. Віддає багато уваги ювілейному святу Стефаника, цікавиться відгомонами тих свят на Наддніпрянщині, присвячує Стефаникові дві знаменито написані ліричні мініатюри, де так майстерно віддає тематику, світовідчування, життьову і творчу путь свого старшого брата по перу. Коротко сказати, — він перебуває у повні творчості та громадсько-літературної популярності. Через те і звістка про його смерть була така несподівана. Не хотілося вірити їй. Думалося: не сьогодні-завтра в газеті з’явиться її спростування.

Умер Черемшина в рідних Кабаках, куди вибрався одвідати матір і сестру; смерть йому сталася від апоплексії — 25 квітня 1927 року.

От і все це існування, небагате на події, але багате на працю, великою мірою типове для галицьких інтеліґентів, вихідців з селянства, що до краю зосталися з ним і при ньому. Що в його поводженні і манерах зоставалося щось від дєді-верховинця, ми знаємо від кількох спостерігачів. Та й сам письменник, розповідаючи про всі пороги, які йому доводилось переступати, вибиваючись межи люди розумової праці, — зазначає, що повного злиття з тією суспільною групою так і не сталося. Змінився зверхній вигляд. Здрібніли ноги — «бо покинули постоли і забагли черевиків». Змінився костюм, звички. Але всередині він — «попсований мужик, скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва, природи і всего, що гарне» — зберіг не одно розуміння, не одну навичку, яку прищепили йому, поряд з віденськими німцями, гори і дєдя. Звідси у нього його любов до народної творчості, до церемонної верховинської ввічливості, гумору, до коломийок, якими пересипає він свої оповідання. Звідси і те інтимне відчуття життьової філософії гуцула, що нею здалеку, з другого берега, милувався пожадливий на враження Коцюбинський. Доктор прав Віденського університету і «покушавши панства» зберіг — як ми ще побачимо з його творчості — живе відчуття свого селянського коріння.