Українське письменство

Та розпочавши віршами в прозі, Черемшина знову прийшов до ліричної прози, до оповідання з ледве наміченим фабульним рисунком, до колядок, плачів, голосінь. Але, проробивши такий круг, він ніде не впав ні в напушистість, ні в плаксиву сентиментальність, від якої застерігала його критика. Він надав своїй ліриці — використаємо знов його власний образ — обличчя Параски, народно-поетичні форми рідних верховин.

В книзі А. В. Музички читач знайде детальну характеристику ліричних рецитацій Черемшини в порівнянні їх до народних плачів та до складніших побудуванням історичних дум. А. В. Музичка реєструє різні ґатунки такого популярного в народній поезії засобу, як паралелізм [а) паралельний вираз доповняє основний деталями, b) інтерпретує його, переносячи образ з фізичного світу до царини психічних переживань, с) паралельний вираз стверджує або заперечує основний], і до кожного ряду добирає приклади із нашого автора. Характеризує Музичка і взагалі фразу Черемшини. Побудована ця фраза, на думку дослідника, дуже симетрично, розпадаючись на ряд інтонаційних одиниць, ритмічних колін, з однаковою (приблизно) кількістю складів у кожному. Напр.:

«Буде в селі баталія (8 скл.), буде село упрівати (8 скл.)».

«Розступилися гори — на два табори. Громами себе розсаджують (9 скл.), кремнисті голови собі розбивають (11 скл.), ліси на тріски розколюють (9 скл.), ізвори людьми рівняють (8 скл.)».

При цій однаковості числа складів у кожнім ритмічнім коліні треба відзначити ще три поставлені на однаковім віддаленні наголоси, однаковий розполіг частин речення, підкреслений асонуванням або римуванням відповідних членів фрази (присудків, прислівникових додатків тощо). Напр.:

«На чужій царинці, чи на полонинці, хоть на дарабі, хоч на бистрій річці, хоть на лані».

В розповідальних частинах новел таких явищ порівнюючи менше, але трапляються вони і тут. Не можна виповняти свої оповідання народно-поетичними матеріалами, щоб самому не улягти їх впливові, не виповнити від свого імені проваджену розповідь народною лексикою та фразеологією. З Черемшиною сталося щось подібне до того, що перейшов поважний майстер російської прози Лєсков. Уміння «поставити свій письменницький голос» було його ціллю і його втіхою. Він пишався, що духівництво в нього говорить по-духовному, «нигилисты по-нигилистически, мужики по-мужицки, выскочки из них и скоморохи — с выкрутасами». Сам він, «живучи в ладу со старой сказкой» (в широкому розумінні слова), колекціонуючи та перечитуючи старі повісті, засвоїв собі «язык народных сказок та церковно-народную речь». Так і Черемшина, з дитинства наслухаючи історичних та фантастичних переказів, орудуючи селянським складом бесіди в адвокатській канцелярії, ще замолоду ставши сам етнографічним матеріалом і по-мистецькому перейнявши голос верховинського фольклору, у власному реферуванні орієнтується не на виклад наукового трактату, не на епістолярну форму, не на мемуар, а на живу розповідь, даючи два варіанти своєї авторської мови — епічно спокійну (напр., початок «Перших стрілів» або «Верховини») або емоціонально схвильовану, з багатьма ритмічними та стилістичними ознаками народної лірики.