Українське письменство

Другий період Черемшининої творчості цілком заступлений «Карбами» — невеличкою, на п’ятнадцять оповідань книжечкою, про постання якої вже розказано. В «Карбах» немає ні образків великоміського життя, ні безсюжетної ліричної прози: на всіх оповіданнях лежить мовний колорит гуцульських верховин, сильніший, аніж у «Керманичеві», — колорит, що здався М. Лозинському надмірним і якого домагався Маковей. До найдавніших, а разом і найслабших речей збірки належить оповідання «Хіба даруймо воду» — цей іще перший крок на переступі від ліричних мініатюр до справжніх новел. В оповіданні випинається народницько-програмовий і блідий з художнього погляду образ відданої справі учительки. В кінці оповідання штучний і наївний ефект: ласкаве поводження учительки з дітьми перемагає селянську ворожнечу до школи. Школа їм закрала воду, хвилину назад вони ладні були засипати шкільний колодязь; тепер обставини змінились — воду вони готові подарувати учительці. Старенькою видається і техніка автора — його спосіб коментувати власну оповідь: «Заким ще сонце пішло на відпочинок, зупинилося на одному гірському шпилі, так, як зупиняється мати, коли при відході в далеку сторону прощається з своїми діточками. Його золоте проміння — то золоті ниточки, що придаються для низання мрій палкої надії. На них нанизують свої мрії пани й мужики. Кожному бажається іншої речі, тим і мрії у всіх неоднакові… Золотими красками надії любувалася молода учителька, що недавно спровадилася до цього села, в котрому шкільна криниця забрала всім воду. Темнота, яку розігнати вона бажала, могла пригасити їх. Але вона знала свій нарід і не попадала в розпуку, коли зустрілася з його темнотою… Тільки праці, праці! І вона працювала…» Такі авторські резонування та прагматичні пояснення зустрічаються і в закінченні цього оповідання і в багатьох інших новелах. Але межують вони з місцями часом дуже сильними — наприклад, з тим місцем, де бадіка Штефан розповідає, як він показував учительниці відрізаний палець сина. Значно сильніше оповідання «Святий Николай у гарті», де авторських резонувань не знати; «Грушка», з її етнографічними деталями та страшним плачем удівця, осудами дочок на батькову адресу та ритуальним трембітанням, що разом з сумним повістуванням несе радісну звістку про нові шлюби, що на «Ілашчиній грушці» намітилися; «Основини», що хоч і впадають в річище утертого гумору, але викупають те тонкістю мовного опрацювання, і, нарешті, лаконічне і сильне «Більмо», яке М. С. Грушевський уважає найкращою річчю збірника.