Українське письменство

Нам залишається ще одно питання, що його поставив у своїй періодизації Черемшининої творчості Р. Заклинський. Чи справді останні писання автора показують якусь утрату в соціальній його свідомості? Чи справді він в останніх своїх оповіданнях сходить з того класового становища, з якого розглядав верховинське село в першій книзі? З думками т. Р. Заклинського ми погоджуємось тільки почасти. Правда, в багатьох нарисах «Карбів» перед нами стоять селянські злидні, пауперизовані елементи сільської людності та економічна безвихідність, яку малювали Кобилянська, Мартович і Стефаник. Голий і голодний Курило Сівчук у «Св. Николаї», заробітчанин коновкар у «Чічці», старий Ілаш у «Грушці», нарешті, ціла родина Тимофієва, що віддає Анничку на службу до пана, назустріч поневірянням («Більмо») — справді кладуть наголос на соціально-економічному становищі пролетаризованого селянства. Але десь-інде центр тяжіння — в дальших оповіданнях: у «Карбах», «Основинах», «Хіба даруймо воду». Сільська темнота в останньому оповіданні та ідеалізована програмова учителька, забобонні жахи в «Карбах», психічні переживання у «Зведениці» навертаються на очі перш за все, відсуваючи соціально-економічні моменти на другий план.

Мимоволі пригадується давня суперечка межи Франком та С. Русовою з приводу інформативно-критичної статті останньої про українську літературу в російській пресі. Франкові здалася невірною думка С. Ф. Русової, ніби оповідання Стефаникові роблять сильне враження, власне, тим, що в них змальовано невимовно тяжкі умови життьові галицько-українського селянства. На його думку, найбільша сила і «ударність» Стефаника саме в його психологізмі, в нових методах змалювання людської душі. «Та й хіба, — запитує Франко, — Стефаник малює саму нужду селянську? Хіба сільський багач Курочка — нуждар? Хіба сім’я Басарабів — сім’я нуждарів? Хіба в «Кам’янім хресті» нуждарі вибираються за море? Хіба в «Сконі» конає нуждар?»

Коли застереження Франкові ми застосуємо і до Черемшини, що в «Карбах» теж не скрізь ставляв наголос на селянській нужді, — то ніякої утрати щодо соціальної свідомості ми не побачимо в передсмертній творчості Черемшининій. Він нічого, здається, не тратить із своєї суспільно-групової позиції в трактуванні села. Правда, перед війною та окупацією стали певною мірою усі рівні, по всіх пройшла катастрофа. Картини злиднів менше виділені в загальному образі села, але в трактуванні їх до позакласового становища автор не зійшов. Його «Верховина» майстерно показує круків та п’явок на громадському організмі села; його «Писанки» перейняті пафосом боротьби національної та соціальної, а «Коляда» та «На Купала на Івана» — невже вони не прояснюють почуття класової покривдженості галицького сільського люду? Нічого розпливчатого, сентиментально-упокореного нема ні в «Перших стрілах», ні в «Бодай їм путь пропала!» Відмінився предмет спостережень, але позиція художника слова лишилася незахитана.