Українське письменство

Стаття проф. М. Грушевського розцінена була частиною пізнішої критики дуже неґативно. На думку деяких авторів «по той бік»[410] вона «спихала письменника на осоружний для нього шлях трафаретів, яким він іти не хотів, не відважуючись, одначе, ступити на свій власний». Їй треба завдячувати (принаймні, така думка насувається) двадцятилітнє мовчання письменника. Не тяжко бачити, які перебільшені ці нападки на статтю М. С. Грушевського з боку його супротивників. Саме на шляху трафаретів Черемшина стояв зі своїми великоміськими оповіданнями та віршами в прозі; недалеко від трафаретів він одійшов у «Хіба даруймо воду», накреслюючи образ учительки та розпливаючись коментарями. Критика ж, в особі Маковея, Франка, М. Грушевського, перед цими шаблонними образами, трафаретними засобами і застерігала його. Проти нових шукань авторових критика рішучо не висловлювалась. Та й нізвідки не видко, що сам автор зрозумів ту критику як заказування йому шляху до дальших шукань. Принаймні, в своїй «Автобіографії» він зберігає про статтю М. С. Грушевського приємну згадку, а нові свої оповідання через двадцять літ по тій рецензії розпочинає саме у забороненій нібито своїй манері.

Р. Заклинський слушно відзначає в пізніших писаннях Черемшини розгосподарення ліричного моменту. В останнім добутку автора оповідань типа «Більма» стає все менше: мова авторова ритмізується, а оповідальні шматки починають раз у раз перетинатися ліричними тирадами, заплачками, голосіннями. Інколи оповідальний момент відступає на другий план і всі фабульні елементи подаються лише фраґментами, на хребті широкого ліричного потоку. Приглядаючись до повоєнних оповідань, об’єднаних у нас у два цикли «Село вигибає» (оповідання про обставини польського господарювання в краї), — ми досить зручно можемо розподілити їх на дві групи: до першої належать оповідання, де фактична референція автора тільки де-не-де переплітається ліричними тирадами. Серед них укажемо: «Село вигибає», «Перші стріли», «Парасочка», «За мачуху молоденьку», «Писанки», «Бо як дим підоймаєся». Розуміється, ступінь їх ліричності неоднакова. Інколи авторський ліризм залягає глибоким шаром; автор не виводить його на поверхню, тільки де-не-де зраджує його емоціонально насиченим епітетом чи то народно-поетичним образом; приклад: «Верховина», «Писанки». В останньому оповіданні перед нами тільки «Роман Мокан з верхів, голова читальні у Рогізні», вкрай приголомшений та переболений, з гіркими думками про своїх свідків-селян, що потопили його на суді; перед нами рефлексії та думки розумного та енергійного селянина, ватажка громади. Але автор весь час при своєму героєві, і коли ми читаємо про Мокана, що він «виглядав як підпиляний ясінь» або що він «вийшов з брами і оглянувся, як пострілена птаха оглядається в сторону свого вбивця», — то це затаєне авторське почуття виринає відразу. Відчувається воно і в закінченні «Верховини». В лісовій віллі «упріває п’яна зала, лунає старосвітський романс ідилічного Миколи Устияновича «Верховино, ти світку наш», а тим часом зеленюківський постріл забирає життя старому Федору Орфенюкові.