Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
А ви ж найвищі з тих, кого мені доводилося бачити! Ось чому я сумніваюсь у вас і потай сміюся: гадаю, ви назвали б мою надлюдину дияволом!
Ох, стомивсь я від найвищих і найкращих; з їхньої «висоти» мене потягло вище, далі від них, до надлюдини!
Жах огорнув мене, коли я побачив цих кращих голими: тоді виросли в мене крила, щоб летіти в далеке майбутнє.
У найдальше майбутнє, у південніші півдні, про які не снив іще жодний художник; туди, де боги соромляться всякого одягу!
Та вас, ближні мої й сучасники, я хотів би бачити переодягненими, і вирядженими, і марнославними, і гідними,— отже, «добрими і праведними».
І сам я хочу сидіти серед вас переодягненим, щоб не міг упізнати ні вас, ні себе: це, власне, і є моя остання людська мудрість.
Так казав Заратустра.
НАЙТИХІША ГОДИНА
Що сталось зі мною, друзі мої? Ви бачите мене занепокоєним, гнаним, мимоволі покірливим, готовим піти — ох, піти від вас якомога далі!
Так, Заратустра ще один раз мусить усамітнитись; та цього разу нерадо повертається ведмідь у свій барліг!
Що сталося зі мною? Хто мене силує? — Ох, цього хоче моя розгнівана повелителька, вона розмовляє зі мною; чи називав я хоч колись її ім'я?
Вчора ввечері промовляла до мене моя найтихіша година — ось ім'я моєї жахливої повелительки.
А сталося це так — я ж бо мушу сказати вам усе, щоб не мали ви гіркоти в серці на того, хто несподівано розлучається з вами.
Чи знаєте ви, як лякається той, хто засинає? —
Він лякається аж до пальців ніг, бо земля втікає з-під нього й починається сон.
Це я вам кажу для порівняння. Вчора в найтихішу годину втекла з-під мене земля: почався сон.
Стрілка зрушилась, годинник мого життя перевів дух,— ніколи ще довкруг мене не западало такої тиші: серце моє злякалось.
І тоді щось сказало мені без голосу: «Ти знаєш про це, Заратустро?»
Почувши, я скрикнув від ляку, зблід, як полотно, але не казав нічого.
Тоді вдруге щось сказало мені без голосу: «Ти знаєш про це, Заратустро, але не кажеш!»
І нарешті я, мов той упертюх, відповів: «Так, я знаю про це, але не хочу казати!»
Тоді знову щось сказало мені без голосу: «Заратустро, ти не хочеш? Це правда? Не будь таким упертим!»
Я заплакав, затремтів, як дитина, і сказав: «Ох, я хочу, але — не можу! Звільни мене від цього! Це мені не під силу!»
І знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі до того, Заратустро! Скажи своє слово й розбийся!»
Я відповів: «Ох, хіба це моє слово? Хто я такий? Я чекаю на гіднішого,— об нього я й розбитися не вартий».
Тоді знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі з того, Заратустро? Як на мене, ти не досить смиренний. Смиренність має найгрубшу шкуру».
Я відповів: «Чого лиш не зазнала шкура моєї смиренності! Я живу біля підніжжя своєї висоти: які ж зависокі мої вершини? Ніхто мені цього не сказав. Зате свої долини я знаю добре».
І знову щось сказало мені без голосу: «О Заратустро, кому судилося зрушити гори, той зрушить і долини, й низини».
Я відповів: «Моє слово ще не зрушило жодної гори, а сказане мною не доходило до людей. І хоч я йшов до людей, та ще не дійшов до них».
І знову щось сказало мені без голосу: «Що ти знаєш про це! Роса спадає на трави, коли ніч наймовчазніша».
Я відповів: «Вони глузували з мене, коли я відшукав свій власний шлях і пішов ним; і тоді мої ноги й справді тремтіли.
І так казали вони мені: «Ти забув шлях, а тепер навіть забуваєш, як треба ходити!»
І знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі їхні глузи! Ти той, хто розучився коритись: віднині ти повинен наказувати!
Хіба ти не знаєш, хто усім найпотрібніший? Той, хто наказує зробити велике.
Зробити велике важко, але наказати зробити велике ще важче.
Ось що тобі найважче простити: ти маєш владу, але не хочеш владарювати».
І я відповів: «Щоб наказувати, мені бракує левиного голосу».
І знову щось наче прошептало мені: «Бурю приносять щонайтихіші слова. Світ повертають в інший бік думки, що приходять на голубиних лапках.
О Заратустро, ти повинен ходити тінню прийдешнього — так ти наказуватимеш і, наказуючи, вестимеш інших».
Я відповів: «Я соромлюся!»
І знову щось сказало мені без голосу: «Тобі ще слід стати дитиною і позбутися сорому.
Ще не перевелась у тобі юнацька гординя, пізно вступив ти у юність: та хто хоче стати дитиною, повинен подолати свою юність!»
Довго я зважувався й тремтів. Та врешті сказав те, що й першого разу: «Я не хочу».
Тоді круг мене залунав сміх. О лихо, цей сміх розривав мені нутрощі й краяв серце!