Українське письменство

В перекладі Старицького цікаво відзначити: 1) більшу увагу до ритмічно-синтаксичних особливостей первотвору (однакове побудування речень; дотримування цезур: «Почекай ║ небавом»; ті самі анафори: Не курить за ставом, / Не тремтять листи»). 2) Разом з тим Старицький краще віддає евфонічність лермонтовської поезії. Досить майстерно грає він звуковими повторами: н, м, л. Напр., «По німій долині / Морем стала мла». Ці здобутки Старицького, як перекладача, підіймають його над півтравеститорами доби Гулака-Артемовського і над переспівувачами на зразок Руданського, що хоче орудувати тільки засобами народної пісні. В історії нашого віршового перекладу Старицький, як і Куліш, стоїть на вступі до третього періоду, коли поети наші дають переклад в повному розумінні слова, не знижуючи тону, не вводячи народно-поетичного колориту, пильнуючи ритму та евфонії ориґіналу.

В зв’язку з перекладами Старицького стоять і ориґінальні його речі — їх стиль та жанрові особливості.

Уже в другій частині збірки «Із давнього зшитку» знаходимо 24 переклади з Некрасова (в тому числі «Муза», «Марина солдатська мати») і 13 перекладів із Лєрмонтова (в тому числі «Пророк» та «Родовище»). З Некрасова взято речі, на яких базувалася його слава поета-громадянина; значна частина пушкінських та лермонтовських віршів, як і пізніші переклади надсоновських речей, припадає так само на громадянську лірику. В дусі і напрямі перекладеного матеріалу і в ориґінальних речах Старицького виявляється нахил в бік громадянської декламативної лірики. Одні з його поезій являють собою віршовані спічі, тости («На Новий рік», «До молоді», — надто перше, з його прекрасним розподілом матеріалу межи поодинокими строфами), некрологи та ювілейні згадки («На смерть Ковалевського», «На смерть Кониського», «На спомин Котляревського»), нарешті, рефлексії та монологи («Нива», «Редакторові», «Учта» «На проводи Драгоманову» і т. п.). Франко закидав цим поезіям деяку пайку риторизму, але цей закид стосується не до самого Старицького, а до всього цього жанру поетичного, починаючи від «Ямбів» Барб’є, «Châtiments» Гюґо, «Последнего новоселья» та «Думки» Лєрмонтова, кінчаючи Старицьким і багатьма речами самого Франка.