Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Однак при цій ініціативності, при цій турботі про наступників Мова і Олександрів, Кониський і навіть Старицький в темах і формі своїх поезій спочатку тримаються за Шевченка, як його учні. В своїй статті про Старицького Франко вказує на те, що всі вони повторяють його думку про всеслов’янське братерство. Шевченкова присвята «Івана Гуса» Шафарикові, програмовий вірш «Слов’янам», який приписувано колись Шевченкові і який вийшов із кирило-мефодіївських кругів, принаймні з тих, що признавалися до слов’янської ідеї найперше, лишили в українській поезії певну традицію. Драгоманов з своїм віршем, Старицький з своїм «До слов’ян» немов нав’язуються до неї[397]. Подібно як у братчиків, братолюбна Україна мислиться в центрі всього слов’янського світу:
Подібно як у Шевченка в вірші «Ляхам», змальовується корінь та походження українсько-польської звади. До розмир’я межи народами спричинилися єзуїти та їх унітарні заходи:
Так само як у братчиків в їх «Книгах бытия», дається висока оцінка козацького устрою, як «істого братства»; те саме ідеалізоване поняття про соціально-політичні тенденції козацької верстви:
Подібні ж формули та настрої і у Кониського в його вірші на п’ятнадцятилітні роковини Шевченка («Правда», 1876, ч. 5) та в «Моїм бажанні»:
Не зразу відходять від традиції ці поети і формально. Орієнтація на народно-поетичну скарбницю дуже помітна у Чубинського, у Мови, навіть у Кониського та Олександрова. Навіть знаменитий «Козачий кістяк» В. Мови, видрукуваний у «Правді» ніби правильними чотири-стоповими амфібрахіями, був написаний розміром, що в авторовій свідомості нав’язувався до народного вірша: 6 + 5, без правильної тонізації. В пізніше видрукуваному варіанті (див. у примітках) ми бачимо іншу графіку і цілу низку віршових рядків, що не даються на амфібрахічне читання. Напр.:
Далеко природніше, здається, розглядати його, як певну аналогію до Куликового «Нетяги»: «Без свити і босий і хліба нема», де рядом з віршами: 6 + 6 знаходимо: 6 + 5.
Проте у дальших поетів, у Кониського та Старицького, орієнтація на народні форми вірша сильно зменшується. Кониський після свого «Плачу на похорон Шевченка» воліє правильну тонічну версифікацію: в його збірнику «Порвані струни» із загального числа 47 поезій тільки 7 написано народними розмірами («коломийковим» та «шумковим»). У Старицького, на сприйняття Франкове, коломийки виходять «незграбно». В них нема глібовської природності, невимушеності. Їх словник не натуральний: вводиться ціла низка інтеліґентських понять та фразеологічних засобів; цілий емоціональний тон інший. Видко деяке зусилля, відсутнє там, де автор говорить безпосередньо від себе, мовою українського інтеліґента 70—80-х рр.
397
У Старицького інтерес до Слов’янщини підсилений враженнями Турецької війни 1877—1878 рр. Вірш «До слов’ян» стоїть в ряді інших: «Слов’янська доля», «Смерть слов’янина», «До Дунаю», «На прю» (з болгарського), «До броні!» (З давнього зшитку, II, с. І—IV, 1—9).
398
Також «Елегія» з закликом до заздрості: «Іди собі, тікай собі від нас, / Простуй у дикії пустині, / Хай братолюб’я ясний час / Скрізь запанує в Слов’янщині». — «Порв. Струни». — С. 7.