Українське письменство

Старицький завзято обороняв свою правоту листами до кореспондентів. Він давав зрозуміти, що пора українську поезію вивести із стадії простонародності, а мову її розвинути до тої міри, щоб вона могла передавати найтонші відтінки думки. «Моїм головним завданням (в перекладах) було, — писав він, — передати усі тонкощі первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами… Ні, мені хотілося виробити саму мову до повного комплекту фарб на палітрі»[401].

Питання, в якій мірі Старицький кував слова — питання складне і ні разу не ставилося в спеціальній літературі. Тільки принагідно торкнувся його П. П. Филипович у статті про «Пушкіна в українській літературі»[402] і виявив, що слова, які в свій час уважано за неологізми Старицького, знаходяться в галицьких словниках того часу. Приблизно так висловлюється і Олена Пчілка в своїм некролозі. Вона пише не так про новотвори, як про мовне простування письменника на захід, віддавання переваги правобережному лексикону перед лівобережним, любовне плекання волинських та подільських словечок. Коли що й було у Старицького неприйнятного, то це те, що він не пильнував як слід лексичного добору, змішував слова різних стилів, грішив вульґарністю — взагалі мав певні дефекти, як стиліст. «Размышления у парадного подъезда» він міг перекласти, як «Дума при вельможних дверях». В перекладі Міцкевичевого «Pieszczotka moja»: «і tylko całować, całować, całować» він міг переложити: «Усе б тільки цмокав та цмокав, та цмокав!», немов не помічаючи всієї відмінності тону. Але при всьому тому його переклади далеко ближчі до ориґіналу, як переспіви Руданського, що переказав пушкінську «Песнь о вещем Олеге» розміром коломийки, і не мають таких недоладностей, яких допускався хоча б Ніщинський в своєму перекладі «Антигони», де давні греки обмінюються виразами на зразок: «Ти певно таки вітряком народився і мелеш».