Українське письменство

На початку 80-х рр. і пізніше, в 90-х, він був визнаний новатор і разом з тим найодіозніша постать як для ворогів українського слова, так і для поміркованих його приятелів.

Легко зрозуміти, чому він так схвилював читачів у 80-і рр. Ні одна з книжок поетичних 70-х рр., ні «Сопілка» Павлуся (Чубинського), ні «Байки» Глібова, що вийшли новим перекладом р. 1872-го, ні власні переклади Старицького «Байок Крилова» (1874) та сербського епосу не вразили так читача: все те були ходжені, випробувані стежки. Тим часом «Гамлет, принц Данський» був новиною і… зухвальством. В ньому, як і в обох частинах «Із давнього зшитку», відчувалася певна принципова позиція, цілий програм літературний. А як переважна більшість віршованих його речей були переклади, явно скеровані в бік поширення художніх ресурсів української мови, то обговорення кожної літературної новини Старицького перетворювалося на гарячу дискусію про завдання і межі українського письменства.

Більшість голосів у пресі була проти ініціативи Старицького. Одні уважали його спроби щонайперше безтактністю. В перші роки реакції Олександра III деякі з українофілів гадали про потребу помирити з собою уряд — на той час, як книжки Старицького воювали за поширення рамок українського слова, йшли на руку тим, хто кричав про літературний сепаратизм на Україні, про «тенденциозное украинофильство». В других статтях говорилося про несвоєчасність спроб Старицького, з огляду на «настоящее положение южнорусского наречия». На думку Костомарова, це становище таке, що українською мовою треба творити, а не перекладати; а як іншого українського громадянства, крім «простонародного», немає, то й література повинна обмежитись популярними брошурами та доступними селянинові художніми творами; все це без порівняння важливіше, аніж переклади великих європейських поетів, що їх український інтеліґент, якому вони потрібні, може прочитати і по-російськи (Костомаров рішуче забуває про власні, харківської пори, переклади з Байрона). Нарешті, в третіх оцінках бралося під сумнів поетичний хист Старицького; говорилося про його невміння обминути вульґаризми, про невдатність його новотворів, про книжність його конструкцій, що порушують «простонародную прелесть языка». Рецензуючи «Гамлета, принца Данського», «Киевлянин» закидав авторові недоладність слововживання (стаття звалася «Принц Гамлет в постолах»). Рецензуючи альманах «Луну» та першу частину «З давнього зшитку», той самий антиукраїнський та консервативний орган, пригадуючи численні після турецької війни інтендантські справи, прирівнював «высиженные» слова та звороти Старицького до невипечених солдатських сухарів, що мають у собі багато домішок («много всякой ненужной дряни»). В цих нападках на Старицького брали участь Костомаров («Задачи украинофильства» та інші статті в «Вестнике Европы», «Русской старине»), Горленко (рецензія на українські видання в «Киевской старине», 1883), Петров в своїх «Очерках украинской литературы XIX ст.» (1884) і, нарешті, «бестактно кривляющийся старец» Мордовцев, якого стилістичні тенденції («білило-мордовщина») були анахроністичним поворотом до суплік та писульок 20—30-х рр.