Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Відхід від української традиції позначається на поетах з гурту Старицького — Кониського ще й тим, що їм властиві кілька мотивів, спільні їм усім, що в’яжуть їх скоріше з тогочасною поезією російською.
Так, напр., їх не хвилює «ни слава, купленная кровью, ни полный гордого доверия покой», що продиктували Глібову його «Остапову правду». Немає в них і великого козакофільства, навіть тужливого за старовиною зітхання, як у Глібова («Ах, скільки є могил, де спить життя козаче!») або в Кулика («Столітній запорожець»). Навпаки, вони люблять повторяти, як Кониський:
Тема шевченківського «Посланія» розробляється докладно і широко з цілим рядом ориґінальних варіацій, а надто у присвяченій столітнім роковинам зруйнування Січі поемі В. Мови «Козачий кістяк». Хлібороб у полі, що зачепився лемішем об козацькі кості та зброю, ладен вихваляти стародавні часи, коли українськими степами гарцював такий запорожець-козак, «за рідную землю слободний вояк», —
Але автор відповідає йому на те цілою лекцією, аж надто докладною у варіанті «Зорі», про те, як соціальна боротьба на Вкраїні знищила старі форми її політичного побуту.
Новим порадником і новою базою відродження повинен стати освічений громадянин-граждак, що замість козацького списа візьме собі за зброю науку, освіту. «Гей, друже мій темний, над силу ума / Вже дужчої сили на світі нема» — от Мовине pendant до шевченківського: «Учітеся, брати мої». Нарешті, третя поезія, присвячена минулій славі козацтва — «Декому» Ів. Манжури. Думка розвинена далеко не так докладно, як у «Козачому кістякові», зате вся поезія має характер інвективи, скерованої проти всіх патріотів, що пишаються козацькою славою:
Характерно, що козацька слава скрізь мислиться скомпрометованою егоїзмом соціальної лінії правуючих козацьких кіл.
Другий мотив, властивий майже всім лірикам другої групи, — це місія поета як громадського робітника, як борця на передових позиціях.
Шевченко в своїм «Перебенді» ще лишався на ґрунті романтичного уявлення. Його Перебендя — сліпий дід, один «из детей ничтожных мира». Тільки коли приходить до нього віща сила співу, на самоті, в полі, — «його думка високо, як сокіл, у небі ширяє». На тому ж ґрунті стояв і старий Куліш, що любив повторювати пушкінську формулу: «Кобзарю! не дивись ні на хулу темноти, / Ні на письменницьку огуду за пісні». Старицький починає інший ряд трактувань. Коли навколо «лемент, ґвалт і муки», поет повинен нести усім слово втіхи й розради. Його бандуру сповнено стогоном пригнічених; його ціль — наблизити яскраве «свято звитяги». Коли ніч «насовується, як туча», поет не має права «піти в свою господу», співати про «кохання й рай».
Той же образ поета, як пророка і вождя, знаходимо і в поезії Олени Пчілки. Слово пророка могутнє, як голосний дзвін; від нього займається огнем громада і віддається в руки своєму провідникові: