Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
— А до чого тут Ігор Петрович?
— А до того, що він — чоловік.
Вікторія в подиві замовкла.
— Розумієш, — пояснив я, — вчора я ходив до Конєвої Серафими Андріївни. Ну, до хворої, якій Поліна Аркадіївна вводила адреналін. Хотів з нею поговорити, дещо з'ясувати. Так, виявляється, — я зробив театральну паузу, — бабулька раптово померла.
— Та Ви що?! — обімліла дівчина.
— Так. Там зараз онук її веселиться.
— Як веселиться?
— А ось так. Він у квартиру вже вселився і понаводив туди своїх друзів. Музика — на весь будинок.
– І що він говорить?
— А нічого не говорить. Померла і все. А ось сусідка з поверху розповіла, що напередодні приходив лікар-чоловік, оглянув, обслухав усю і навіть сам укол зробив. А потім ця невдала спроба жертви Коритіної відійшла у світ інший.
— Відразу після уколу?
— Не відразу, звичайно. Але, очевидячки, незабаром!
— А може, це хтось з поліклініки приходив?
— Ти — розумниця! — похвалив я свою дівчину. — Правильно міркуєш. Але річ у тому, що дільничний лікар у нашої підопічної — жінка. І викликів від Конєвої в поліклініку не надходило.
Віка здивовано дивилася на мене.
— Значить, який напрошується висновок? — я просто гордився своїм розумом і кмітливістю. — Те, що не вдалося зробити в лікарні, успішно завершили прямо у квартирі. То хто це по-твоєму: — Ігор Петрович чи Віктор Тихонович?
Вікторія мовчала, аналізуючи інформацію.
— А о котрій лікар приходив, Ви не уточнювали?
— Після обіду, о четвертій годині.
— Це міг бути й Віктор Тихонович, — сказала медсестра. — Після роботи.
— Або Ігор Петрович, — додав я. — Перед чергуванням.
— До речі, хвора, яка померла сьогодні — з палати завідувача.
— Так, — підтвердив я, — але під час зміни Вербового.
— А що це з шефом сьогодні таке трапилося? Злий, нервовий. Я його таким ще не бачила. І якщо та бабуся вмерла з його провини, навпаки — він мав бути спокійним і впевненим, — розмірковувала член добровільної детективної групи.
— Не знаю. Ігор Петрович припускає, що, можливо, Шерстюк з дружиною посварився.
— Ні, я її сьогодні бачила (вона до нього вже навідувалася), обличчя у неї було стурбоване, але не скандальне.
І треба ж, яка тонка у жінок логіка!
«От-от! — зрадів я, отримавши мимовільне підтвердження своїм думкам. — Прекрасна парочка, яка злагоджено працює на сімейне благополуччя».
Надія Миколаївна, покурюючи сигаретку в ординаторській і посміхаючись при цьому іронічно, була, як завжди, в курсі подій.
— Пограбували нашого шефа: перевернули у квартирі все догори дном. Шукали, напевно, щось: чи то гроші, чи коштовності, або документи якісь.
Я тільки нашорошив свої вуха, які нарешті стали в пригоді для інформації, що цікавила мене, коли в ординаторську хтось постукав.
Це був хірург Константінов.
— Добридень, колеги!
Зі мною він поздоровкався за руку, а Надії Миколаївні галантно кивнув головою.
— Ну і які ж сумніви гризуть фахівців з внутрішніх хвороб? Навіщо їм знадобився скромний розкривач цих самих нутрощів?
Сергій був, як завше, у своєму добродушно-поблажливому стилі. Як і всі хірурги, він з посмішкою ставився до діяльності терапевтів. Мікстури, пігулки — це було не для нього. Його девіз: розкрив, побачив, видалив! Усе!
— Для мене, за великим рахунком, — говорив він якось мені, — не такий уже важливий і діагноз. При огляді пацієнта я вирішую два основних завдання. Перше — чи має потребу хворий в госпіталізації? Друге — оперувати його чи ні? Тут військова тактика: головне — ув'язатися в бій, а там — розберемося.
У нього і характер був такий — рішучий, напористий. Напевно, для кожної професії необхідний свій темперамент, своя натура. Константінов підходив до своєї спеціальності ідеально.
— Сергію Миколайовичу, — підхопилася з місця Риндіна, — треба одного хворого подивитися. Щось він мені не подобається.
— Подивимося. Треба ж знати, які чоловіки Вам не подобаються.
— Не хвилюйтеся, — в тон йому відповіла жінка, — саме такі, як Ви відповідають моєму смаку.
Він сів за стіл Надії Миколаївни, узяв запропоновану йому історію хвороби і заглибився в її вивчення.
Я вирішив їх не відволікати. Все одно зараз нічого не дізнаєшся. А може, вона і сама не знає всіх подробиць.
— Надіє Миколаївно, я — в рентгенкабінет!
— Добре, — кивнула лікарка.
Взагалі-то, знімки з описом я вже бачив. Але, по-перше, у мене був час, а по-друге, я любив іноді заглядати до нашого рентгенолога Фердинанда Марковича Куперштейна. Сухуватий, сивий, вже похилого віку, інтелігент старої закваски, завжди в бездоганно випрасованому халаті й чистій сорочці з незмінною краваткою, цей чоловік створював навколо себе доброзичливу ауру, і з ним було легко. Не дивуючись моїм дурним запитанням, він ніби радився зі мною — і сам пояснював премудрості своєї професії, постійно повторюючи при цьому поважно «колега». Він не давав можливості виправдовуватися моїй необізнаності, а сам пояснював: «Ну що Ви хочете, колего, я стільки років працюю і кожного разу наново намагаюся осягнути цю таємницю».