Контрольний укол

— Сідайте, докторе, я Вас відразу впізнала. Коли Серафиму ходила провідувати, Вас запам'ятала. Ще подумала: молоденький такий — а вже лікар.

Вона сіла зі мною до столу, відсунула вбік Біблію. До нас раптом докотився сплеск важкої музики, і розчулений вираз її обличчя зробився озлобленим.

– Іроди! Ні вдень ні вночі спокою немає! Як молотком по голові. І що за молодь нині така, не інакше від сатани! Треба дільничному поскаржитися!

Я зніяковів, оскільки сам ще належав до цього прошарку суспільства. І почав мовчки розглядати кімнату. Бабця теж окинула поглядом своє житло і сказала, ніби підтверджуючи мої спостереження:

— Ось так і живу. Вже п'ятнадцять років, вважай, як мого господаря немає. А з Серафимою ми дружили по-сусідськи. Вона теж самотньою була, Василь її ще раніше помер. Тепер ось і сама сконала.

Сусідка не питала, навіщо я прийшов до її подруги, але я відчував, що повинен пояснити.

— Серафима Андріївна останнім часом важко хворіла, — сказав я, і стара згідно закивала головою. — Ось я і зайшов дізнатися, як вона?

— Спасибі тобі, синочку, — розчулилася бабулька і, помовчавши, розповіла: — Вона сама жила, хоча і діти, й онуки у неї були. Але всі разбрелися по світі, наче кошенята по саду. Лише донька в нашому місті живе. Он син її, — вона замовкла, прислухаючись до приглушених стінами гуркотливих звуків, — шаленіє від радості. Дочекалися-таки свого!

Її давно, мабуть, розпирало від невисловлених почуттів, і Бог, почувши схвильовану душу, послав їй вдячного слухача в моїй особі. І ось що я дізнався.

Їхні чоловіки працювали на заводі в одному цеху. Вони й квартири отримали разом, разом і в'їхали. Тут і діти виросли. У Євдокії Федорівни (так звали мою співбесідницю) з чоловіком їх було двоє, а Серафима Андріївна з Василем Кіндратовичем нажили трьох — двох синів і дочку. Дітей завжди важко піднімати, але вони ще застали стабільні часи: зарплату видавали регулярно, та й на хімічному підприємстві доплачували за шкідливість, так що, дякувати Богові, все довели до ладу. Але тут почалися зміни, і все закрутилося, перемішалося, зруйнувалося. Хтось розгубився, хтось опустився. Дехто якось пристосувався, а комусь це, навпаки, додало більше сил і можливостей у нових умовах. У дітей Євдокії Федорівни, з Божою допомогою, все склалося більш-менш благополучно. Живуть сім'ями, якось викручуються і про неї не забувають. А ось у Серафими Андріївни вийшло трохи інакше. Старший її, Григорій, як після армії виїхав на Далекий Схід — так там і залишився. Наче живий, відгукується іноді, але начебто з іншого світу. А Миколка непутнім виявився. Обплутав його зелений змій з голови до ніг. Він не бешкетує, не горлопанить, але і користі від нього ніякої. Невістка якось приїжджала, скаржилася. А що поробиш? Хвороба ця приємна, не кожен хоче з нею розлучатися. Ось Людмилка — вона і дочечка, і молодша, до неї б на старості тулитися, та надто зять Серафимі Андріївні не припав до душі. Дуже він правильним, аж до нудоти, виявився, а головне — жадібним. Від однієї його присутності шматок хліба в горло не полізе. Вони і жити Серафиму до себе запрошували після смерті батька, щоб квартиру продати. Й обмінятися пропонували, адже у неї — трикімнатна. Особливо онук її, Віктор, наполягав. Йому, бачте, чи то одружуватися закортіло, чи то вільно розгулятися хотілося. Але бабуся вперлася. Тут, мовляв, з дідусем жили — тут і помирати буду. Правда, коли серйозно захворіла, то внучок і за лікарню домовлявся, і потім лікаря додому викликав. Дільничного, мабуть, хоча хто їх зараз розбере? Вони, вважай, кожні півроку міняються. Хворих зараз багато — за день по викликах так набігаються — ніг не чують, бідолашні, а зарплата у лікаря — самі знаєте. Але Серафима казала, що приходив доктор неквапливий, навіть укол сам зробив. Хоча — бач! — не допомогло.