Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
Так! Дещо почало вимальовуватися. Невже я напав на слід цього таємничого, добре замаскованого доктора? Євдокія Федорівна, на жаль, його не бачила, та і не надала цьому особливого значення. Але все одно, попивши з нею чаю і дізнавшись номер поліклініки, за якою вони були закріплені, ми розлучилися дуже задоволеними один одним. Було близько шостої години вечора, поліклініка ще працювала, я вирішив не відкладаючи дізнатися деякі подробиці, тим паче, що це було поряд, всього за два квартали від їхнього будинку.
Не знаю щодо шматка хліба, але без роботи лікарі точно ніколи не залишаться. Навіть вечірньої пори в поліклініці було повно народу. Ліворуч реєстратури на стіні висів великий стенд, з якого я дізнався, що будинок № 14 по проспекту Хіміків закріплений за сьомою дільницею. А з розкладу прийому лікарів стало відомо, що його обслуговує терапевт Костенко В.О. Довелося вистояти чергу до віконця, щоб молода привітна реєстраторка повідомила мені невтішну новину.
— Доктор Костенко вже не приймає.
— А коли він працюватиме?
— Не він, а вона, — посміхнулася дівчина. — Костенко Вероніка Олександрівна. Завтра з восьмої до одинадцятої. Гляньте в розклад. — і, почекавши декілька секунд, перевела погляд убік. — Наступний!
«Оце так! — розгубився я. — Виявляється, дільничний лікар у Конєвої — жінка! А хто ж тоді приходив до неї?»
Я походив по холу в роздумах і, дочекавшись, коли біля віконця нікого не було, знову підійшов до нього. Реєстраторка сиділа за столом і заповнювала якісь папери. Побачивши мене, вона посміхнулася.
— Вибачте, — сказав я, — а Костенко давно працює на цій дільниці?
— Та вже більше року.
— Дивно, — пробурмотів я.
— Що ж тут дивного? — поцікавилася дівчина.
— Ми нещодавно викликали додому дільничного лікаря, то приходив якийсь чоловік.
— Нічого дивного, — пояснила медпрацівник. — У нас лікарі часто підміняють один одного: то хтось у відпустці або у відгулі, чи хворий — адже вони теж люди, — вона винувато посміхнулася. — А Ви коли виклик робили: вранці чи ввечері?
— Увечері, — сказав я навмання.
— А, тоді зрозуміло. У нас виклики до двох годин забирає дільничний лікар, а пізніше — черговий, який обслуговує увесь район.
— А як дізнатися, який доктор був на виклику?
— А навіщо? У Вас є претензії?
— Та ні, просто, нам він дуже сподобався, хотілося, щоб знову прийшов до бабусі.
— Я не знаю, — зам'ялася дівчина. — У кожного лікаря — своя дільниця, тому хворих вистачає, так що — навряд.
— Ну, можливо, просто подякувати. Як про це дізнатися?
— У диспетчерській. Туди виклики надходять. Треба подивитися у журналі.
— А де це?
— На другому поверсі, відразу праворуч.
— Дякую Вам.
— Нема за що.
Ми обмінялися посмішками.
Відрекомендовуватися лікарем мені не хотілося, щоб про це розслідування випадково не дізналися у моєму відділенні. Але я розумів, що цікавитися викликом майже двотижневої давності просто так або за гроші — все-таки підозріло. А ось підсолодивши шоколадкою правдоподібну історію, можна буде добитися бажаного результату.
Піднявшись на другий поверх і поблукавши трохи по закутках, я нарешті постукав у двері з необхідною мені табличкою.
— Увійдіть! — почулося зсередини.
Приміщення складалося з двох суміжних кімнат. Перша — маленька, в ній стояли всього лише два столи, на яких купками лежали великих розмірів журнали. А в глибині другої, за столом, в оточенні телефонів сиділа в білому халаті жінка років сорока п'яти, білява, з красиво підкрученим волоссям. Вона до цього, мабуть, щось писала в журналі,що лежав перед нею, а зараз дивилася на мене.
— Здрастуйте.
— Добридень.
— Вибачте, будь ласка, що відволікаю Вас від роботи. Ось Вам до чаю, — сказав я і простягнув їй шоколадку.