Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
Я згідно кивав головою.
— Або Ігор Петрович. Чудовий же доктор. І начитаний, і з гумором!
– Ігор — молодець! — підтвердив я.
— А чоловік який видний! Красень. Дівчата від нього у захваті.
— Так, — підтвердив я. — І дружина у нього прекрасна. Ще й красуня.
— Ну, дружина дружиною, — зі знанням справи сказав мій досвідчений товариш, — а у справжнього чоловіка завжди є коханка. До речі, медсестра із вашого ж відділення.
Щось боляче кольнуло мене в серце. Неприємне передчуття наповнило душу, і я, чинячи опір цьому, сказав:
— Неправда.
— Правда. Я сам бачив. Ігор просив нікому не говорити, але тобі як другу скажу. Я якось уночі зайшов у відділення, а вони закрилися в процедурній. А що тут такого? Вона молода, симпатична. Гормони грають, пора кохання.
– І хто ж це? — видавив я з себе.
— Вікторія.
По голові ніби хто ударив. У ній раптом все задзвеніло, зашуміло — і я оглух. Циркуль щось говорив, але я нічого не чув. У душі було порожньо, лише на самому дні її лежала розжарена грудка почуттів, зліплена з образи, болю і приниження від облуди, лицемірства і зради, й немилосердно палила її!
Вадим нарешті помітив мій незвичний стан і співчутливо запитав:
— Тобі погано?
— Мені добре, — запевнив я. — Наливай!
Я плеснув огидну рідину на запалену душу, але вогонь болю на жаль! — не згасив.
— Слухай, Васю, а поїхали до моїх друзів, там і дівчата будуть. Ти парубок молодий, що тобі втрачати?
— Поїхали, — погодився я. І справді, що мені було втрачати?
Подальше я пам'ятаю туманно. Ми кудись їхали на таксі, потім піднімалися в якусь квартиру. Там дійсно були дівчата — веселі, запальні, доступні. Ми знову пили, сміялися, горланили пісні. Мене кидало з одних крайнощів у інші. Я то впадав в депресію, то раптом танцював якісь дикі танці. Потім мене вивернуло і Вадим довго відмивав і відливав мене у ванній кімнаті. Мене втішала якась дівиця, а я істерично і ганебно ридав у неї на грудях. І дивна справа! Ця дівчинка, напевно, моя ровесниця, була зараз для мене уособленням материнського захисту, жіночої теплоти, розуміння і прощення. Мені було добре і надійно з нею. І так приємно було відчувати своєю шкірою її оголену красу.
РОЗДІЛ 23
Я прийшов до тями наступного ранку у своєму гуртожитку зі страшенним головним болем. У налитій важкістю голові ніби невпинно роздувалися і лопалися скляні кульки, які своїми скалками впивалися в мої беззахистні мізки. У животі нудило, а в роті ледь повертався сухий шматок м'яса — мій язик, і звідти несло чимось затхлим і неприємним. А душу пронизливо краяло відчуття провини. Одним словом — похмілля! І навіщо я вчора так напився?! У голові безладними уривками почали випливати події вчорашнього дня і вечора: і наш вояж з холодильником, і брудершафт з Циркулем, і відчайдушна гульня з дівками. Але головне, що різало серце і давило на душу, було те, що Вікторія так підло зрадила мене! І так від усього цього стало погано мені на душі, боляче і образливо, що подальше життя здавалося вже непотрібним і безглуздим.
Але тут мій погляд впав на будильник — і я очманів. Боже! Пів на десяту! Мені ж на роботу! Я так різко схопився, що сколихнув усю муть похмілля, і від цього мені стало зле. Я знову звалився на ліжко. Тепер вже точно — жити не хотілося. Почекавши декілька хвилин, поки вляжеться розбурхана нудота, я обережно підвівся і підійшов до дзеркала. Тут, до речі, я хочу дати вам одну дуже важливу пораду: якщо ви любите і цінуєте себе, благаю вас, ніколи не дивіться в дзеркало з похмілля! Те, що ви побачите, може надовго, а то і на все життя, відвернути вашу пошану до самого себе. Господи! Невже це був я?! Змарніле набрякле обличчя з синіми колами попід очима. А самі очі — червоні, запалені — дивилися на мене із дзеркала каламутним поглядом. І без того відстовбурчені вуха теж набрякли і нахабно стирчали по боках моєї скуйовдженої голови.
Стало тужливо і гидко. Я знову приліг на ліжко. Але треба було йти на роботу. Я був так вихований, що свого часу пропустити шкільні заняття навіть через хворобу, вважалося для мене цілковитою недисциплінованістю, недоброчесністю і нахабством. А тут не з'явитися на роботу, за яку мені платять гроші! Та і як я поясню шефові свою відсутність? І хто робитиме обхід у моїх палатах?
Прийнявши холодний душ, я поплентався у лікарню.
Ігор Петрович був в ординаторській і, побачивши мене, радісно здивувався:
— Василю Васильовичу, ти живий?! Що сталося? — і, уважно до мене придивившись, додав: — Явлення Христа народові.