Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
— Так? Я теж увечері буду зайнятий. — Я вирішив не говорити поки що Віці про свій візит.
Але вона тут же стривожено запитала:
— А чим це Ви будете зайняті? Або ким?
Я посміхнувся.
– Іду на бойове завдання. Потім розповім. Добре?
— Добре.
Віка так солодко посміхнулася — немов поцілувала. Я відчув, що починаю червоніти від приливу крові, тому розвернувся і швидко попрямував в ординаторську.
Не встиг я взяти історію хвороби, щоб подивитися нову електрокардіограму хворого, як двері відчинилися й увійшла дружина нашого шефа.
— Добрий день, Василю Васильовичу!
— Добрий день, Єво Борисівно!
— Як поживаєте?
— Дякую.
І ще декілька ввічливих пустопорожніх запитань і таких же відповідей. Нарешті, після вітального ритуалу, вона перейшла до головного для себе.
— Ну так що, Василю Васильовичу, Ви що-небудь підкажете?
— Що саме? — зобразив я чуйного ідіота.
— Василю Васильовичу, — з легким докором промовила Шерстюк, — ми ж домовлялися дружити. — І, витримавши паузу, підказала: — Щодо Віктора Тихоновича.
— А, Віктора Тихоновича! Все нормально.
Вона мило посміхнулася. Потім запитала:
— А старша медсестра до нього часто заходить?
— Людмила Миколаївна? Заходить, напевно. У справах. Я не звертав уваги. То в ординаторській працюю, то в палатах.
— А Ви зверніть увагу, — в голосі почулися металеві нотки. — Добре? Адже Ви, сподіваюсь, хочете довго тут працювати?
І знову солодко посміхнувшись, вона пішла.
Я підхопився і, як тигр у клітці, заметався по ординаторській. Ну це ж треба, га?! Примушує мене стежити за своїм чоловіком! І вже погрожує чимось. Про старшу якось пронюхала. Ось кого б мені в спільники! Вмить би виявила цього таємничого «чорного доктора». З її умінням наполегливо йти до своєї мети, все підпорядковуючи цьому, вона змогла б запросто розшифрувати аналогічні дії іншого.
І раптом в голові сяйнуло! Я зупинився і, приголомшено дивлячись в порожнечу кімнати, здивувався своєму здогаду: Єва Борисівна?!!
Конєва жила на хімселищі, у старому районі міста, побудованому свого часу для працівників хімічного заводу. Роки тріумфу великої хімії минули, і комунальне господарство, підвідомче заводу, природно, прийшло до занепаду. Будинки, в більшості своїй сірі панельні п'ятиповерхівки, виглядали зараз гнітюче похмуро. Жили в них переважно пенсіонери, і тому тут було відносно тихо і спокійно. Але, підходячи до будинку чотирнадцать, де мешкала моя хвора, я почув бухкаючі звуки важкого року. «Так, несолодко живеться, напевно, сусідам чиїхось супермодних онуків», — подумав я. Але найдивовижнішим виявилося те, що ця так звана музика гуркотіла саме за дверима потрібної мені квартири.
«Весело живеться Конєвій», — констатував я, тиснучи на кнопку дзвінка. Його мелодійне звучання відразу ж потонуло в цій какофонії. Довелося повторювати цю процедуру кілька разів, причому довго не віднімаючи пальця. Нарешті двері відчинилися — і мене аж хитнуло гучною важкою хвилею. На порозі стояв білявий хлопчина з покошланим волоссям, в розстебнутій наляпистій сорочці і дірявих запраних джинсах. Він подивився на мене каламутними очима:
— Тобі чого?
— Мені потрібна Конєва.
— Навіщо?
— Розумієте, я — лікар, — спробував я пояснювати. Але хлопцю, напевно, було важко довго утримувати увагу, тому він, відвернувшись від мене, крикнув углиб квартири:
— Агов, телиці! Хто з вас Конєва? Хто викликав лікаря?
У відповідь почулося щось нерозбірливе, яке зривалося на виск.
— Нам лікаря не треба, — розшифрував хлопець цей звуковий виплеск і спробував зачинити двері.
— Почекайте, — перешкодив я йому. — Тут живе хвора Конєва?
— Тут Вітьок живе, — заперечив мій нетерплячий співбесідник.
— Покличте його, будь ласка, — попросив я.
Той на декілька секунд замислився, але ж таки погодливо кивнув головою.
— Вітьок!.. Вітьок!.. — крикнув він в квартиру, але, не дочекавшись відповіді і кинувши мені «зараз», пішов сам на пошуки свого дружка.
Через деякий час вийшов чорнявий хлопець у темній сорочці і чорних джинсах. Мабуть, це і був Вітьок.
— Здрастуйте, — привітався я.
— Привіт!
— Скажіть, тут живе Конєва Серафима Андріївна?
— Не живе.
— А раніше жила? — зміркував уточнити я.
— Жила.
— А зараз де живе?
— Ніде не живе.
— Як — «ніде не живе»?
— Ну, взагалі не живе.
— А де ж вона?
— Померла.