Історія однієї істерії

Після цієї фрази я трішки посмикала плічми й навіть покрутила вільною рукою на східний манір, щоб природніше зобразити захоплення танком.

Тигра пішла за моїм прикладом, і ми зірвали бурхливі овації. Замість того, щоб не звертати на нас уваги, всі присутні захоплено відстежували наші викрутаси.

— Дрібниці, — посміхнулася Тигра, — дядько навіть не дав собі праці сховати його. На столі покинув.

— І дядько твій теж розумник.

Цієї миті ми придумали, в якому положенні слід утримувати кермо, щоб поплавець обертався навколо власної осі. Вийшло досить хоробро. Мені навіть якось недобре стало.

— Я ось що скажу, — почувся знову Тигрин голос.

— Почерк той самий. Записка з погрозою і Ксеньчин лист — справа рук однієї людини.

— Я підозрювала, — прокоментувала я. — Із тих, хто знав, навіщо я прийшла до режисерки, тільки Ксенія мала можливість підкинути записку в театрі.

— Не знаю, — з сумнівом похитала головою Тигра.

— Вона гарна. Навіщо їй писати всіляку гидоту? Не вірю, що це вона. Про те, що ви детектив, Зінаїдочка Максимівночка оголосила на половину ДК. Хто завгодно з коридору міг почути.

— Припини крутити світ! — скомандувала я, відчуваючи, що втрачаю нитку розмови й гублюся сама. — Ти ж сказала, що почерк у листі такий самий, як у записках.

— Угу. Матіндукція в чистому вигляді. Індукційний перехід доведений. А ось із базою індукції ми ще не визначилися… — замислено промовила Тигра, знову повертаючись до гуманних погойдувань сидіннями з боку на бік.

— Ти мариш? Тобі зле? — стривожилась я.

— Це математика.

— Вперше зустрічаю дитину, настільки глибоко споріднену з навчанням.

— Є такий метод доказу, індукційний, — не перестаючи вражати мене, озвався цей вісімнадцятирічний вундеркінд. Аби стверджувати, що записки — Ксеньчиних рук справа, недостатньо просто встановити, що лист і записки написані одним почерком.

— Як це — недостатньо?

— Потрібно ще переконатися, що листа писала Ксенька. Може, викрадач сфабрикував листа за неї, щоб дядько не гнівався.

«Але ж і справді! Цілком придатний варіант. І як я сама не здогадалася? Потрібно буде взятися до математики. Починати доведеться класу так із п’ятого. Років за десять, може, наздожену в розумовому розвитку нинішніх тінейджерок».

— Ідея красива, — схвалила я. — Варіант до розробки приймається. Тільки, щиро кажучи, в житті не буває таких хвацьких завертів. Шумилов не може не знати почерку дочки.

Десь у глибині душі я по-доброму заздрила Тигрі та її вісімнадцяти рокам. У такому віці ще трапляються осяяння, думки складаються в оригінальні трактування, а штампи досвіду ще не чавлять яскравих ідей.

— Він не може його знати! — категорично заявила Тигра. — Вони не листувалися. Всі інститутські завдання сестра клепає на компі. Звідкіля батькові знати її почерк?

Я подумала, що й цю ідею теж можна назвати красивою. Мовляв, для нинішньої молоді цілком можливе життя без рукописів. Клавіатура замінила їм авторучку, як колись авторучка витіснила з реального життя чорнильне перо. І хоча здавалося таке твердження, швидше, прогнозом на майбутнє, не брати його до уваги не можна було.