Історія однієї істерії

— Чудово! — прокричала я у відповідь, вражаючись, наскільки кволо звучить мій голос у порівнянні з голосами двох попередніх ораторів. Хто його знає, може, заняття театральною майстерністю й справді дають щось іще, крім неприємностей. — Обговоримо трохи пізніше!

Наш діалог розбився об гучні вимоги режисерки.

— Масику! — гукала вона джентльменові, який прийшов разом із Тигрою. — Ти спізнився на три хвилини, з тебе три шоколадки! Волію зайняти он той столик!

Нітрохи не ображений подібним звертанням новоприбулий джентльмен зайняв сусіднє з режисерським «плавуче крісло» та простяг Зінаїді Максимівні ланцюга, яким воно було пришвартоване до краєчка басейну. Режисерка пристібнула до нього своє крісло і з незворушним виглядом розглядала навколишній світ доти, поки Масик, обливаючись потом, не довіз її до вказаного столика.

Тигра врочисто проїхалася кілька разів туди-сюди водоймою, підкотилась нарешті до нашого столика та привітала присутніх голосним ляпанням міхура з жуйки.

— Христино! — докірливо похитав головою Шумилов.

Тигра розтягла до вух щільно стиснуті губи та вдавано гірко зітхнула.

— Я вже майже відучилася. Клацаю не більше двох міхурів за день. Не клацати взагалі — не можу. Хочеться.

— Якби кожен так носився зі своїм «хочеться», люди давно перетворилися б на тварин, — суворо зауважила я, бо вирішила розділити з видавцем тягар педагогічної відповідальності.

Шумилов коротко глянув на мене, і в його очах мені ввижалося здивоване несхвалення. Начебто він не очікував, що хтось сторонній посміє зробити зауваження його племінниці. Ну, й набрид же цей Шумилов, зі своїми вимогами невтручання в життя його близьких!

— Серйозно прислухатися до свого «хочу» можна тільки в тому разі, якщо йдеться про щось життєво необхідне. В інших випадках бажання можна здолати, — повчально продовжила я, на зло всім несхвальним поглядам.

— А «не хочу»? — Тигра, здавалось, страшенно зацікавилася моїми нотаціями.

— Що «не хочу»? — не зрозуміла я.

— Ну, коли я чогось не хочу, це теж потрібно здолати?

Я пригадала нашу ранкову розмову з видавцем і зрозуміла, що за пастку готує мені Тигра.

— Не завжди, — я вирішила в пастку не втрапляти. — Як я вже казала сьогодні панові Шумилову, коли дуже не хочеться щось робити, то навіть примушуючи себе, людина не зможе досягти потрібної якості… Тому до «не хочу» все-таки варто прислухатися, — я потроху заплутувалась, — іноді…

— Виходить, не хочу не клацати! — переможно заявила абсолютно щаслива Тигра. — Але я до цього не прислухаюся. Тому не клацаю неякісно. Близько двох разів за день, замість колишніх ста двох!

— Розумієте, — Шумилов насилу стримував сміх, — дівчинка вчиться на математичному факультеті. Вчиться захоплено. З нею дуже складно сперечатися.

Ось тобі й «підліткова необтяженість інтелектом». З виглядом приборкувачки диких тигрів я кинулася відновлювати свій авторитет.

— Чудово. В такому разі я теж маю право чогось не хотіти. Не хочу, щоб у мене в помічницях ходили жуйні тварини. Або робота, або ці міхури.