Українське письменство

Репутація Аскоченського р[оку] 1861-го, коли його спомини з’явилися друком, була остільки непоказна, що його не ворожі відзиви про Шевченка здалися декому ганьбою для поетової пам’яті. Принаймні, тоді ж таки в «Русском инвалиде» з’явилася замітка якогось Н-ва, де твердилося, що все, розказане в мемуарі, є наклеп і неправда[378]. Пізніша лиха слава редактора «Домашней беседы» і ця замітка «Русского инвалида», видимо, заважили дещо і в очах біографа поетового О. Я. Кониського, коли він, торкнувшися знайомості з Аскоченським, намагається виправдати цю знайомість особистою вдачею поета: «Не треба дивуватись, що Шевченко зайшов у гості до такої людини, як Аскоченський. Не забуваймо, що вдача у Шевченка була надто м’яка»[379]. Виправдання, треба сказати, не зовсім слушне. М’якість характеру не завадила Шевченкові р[оку] 1858-го виразно показати тому ж Аскоченському, що дальше знайомство межи ними неможливе, і твердою ж рукою ввести колишнього приятеля Афанасьєва-Чужбинського в русло досить далеких і холодних стосунків звичайного знайомого. А коли зважити, що Шевченко сходився з людьми не зразу, «измеряя слова и движения с недоверчивостью»[380], то чи не вірніше буде припустити, що «екс-професор Духовної академії» і майбутній публіцист-обскурант не був ще р[оку] 1846-го такою людиною. Не можна погодитися і з тими коментарями, якими народницько-іконописний Кониський супроводить свої цитати із спогадів Аскоченського. «З тих споминок коли що й можна взяти для характеристики поета, так хіба зовсім зайві факти, що свідчать про його толерантність. Зате про характеристику самого Аскоченського дещо з його споминок можна і треба взяти» (1, 203). І далі Кониський по-своєму розказує епізод з читанням на помешканні Аскоченського, в домі генерал-губернатора Бібікова громадських поезій Шевченка; розповідає і про те, яким способом господар, уважаючи все те незручним і небезпечним, випровадив гостей. Слова Аскоченського: «Мені становилося ніяково» викликають у Кониського таку іронічну увагу: «Річ натуральна, ґувернерові бібіковського небожа зовсім-таки «ніяково» було, не личило слухати, та ще при жандармі, такі вірші, як, напр[иклад], «Сон» (1, 204). Отже, із коротенького фактичного повідомлення Аскоченського біограф Шевченка зробив одразу кілька не оправданих матеріалом висновків: 1) нізвідки не видко, щоб Шевченко читав у бібіковському домі найреволюційніші поезії своїх «Трьох літ», — як «Сон» або «Кавказ»; 2) ніщо не дозволяє нам говорити, що жандармський офіцер А-в, з яким Шевченко заходить в гості до Аскоченського разом і тримається по-приятельськи, був свідком небезпечним; 3) навряд Аскоченський так уже пишався гідністю ґувернера у генерал-губернаторському домі, а небезпека навернутися на слухи всесильного генерал-губернатора була остільки мала, що нею можна було б знехтувати. В цілому освітлення епізоду, як і характеристика «переполошеного професора», не зовсім в’яжуться з тим, що ми знаємо про ту добу і людей.