Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Освітлення Кониського невірне перш усього щодо особи Аскоченського: це була людина ширшого розмаху і більшої обдарованості, енергійна, смілива і навіть не без зухвальства. Що це так, можна побачити з коротенького перебігу головних фактів його біографії[381].
Вихованець Воронезької семінарії, відряджений в числі найздібніших до Київської духовної академії, він ще на шкільній лаві звернув увагу викладачів своєю обдарованістю. Усна традиція, переказана в Лєскова, серед його протекторів називає тогочасного ректора академії Іннокентія Борисова, відомого ієрарха, богослова і церковного оратора. Закінчивши академію р[оку] 1839-го зі ступенем маґістра богослов’я та словесних наук, Аскоченський зразу затверджений бакалавром (ад’юнкт-професором) при кафедрі слов’янських наріч; викладав він спочатку польську та німецьку мови, згодом він перейшов на патристику, і єсть відомості, що за короткий час «изучил отцов церкви, как немногие специалисты». Разом з тим викладав «русскую словесность» в дівочому пансіоні. І по всіх тих викладах залишив один надрукований курс — «Краткое начертание русской литературы» (1846) і кілька рукописних. Одночасно, з меншим хистом, але з тою ж енергією, розгорнулася й літературна його робота: поезії в «Маяку», збірка поезій 1846 р., драма «Пансионерка» (1847). Все те помічене було в столичних журналах, і хоч великих похвал йому не здобуло, але в Києві зробило його людиною дуже помітною. Покинувши академічну професуру в липні 1846-го (саме того літа, на яке припадає його знайомість з Шевченком), покинувши з власної охоти, в зв’язку з особистими справами, сердечними та грошовими, він перейшов на службу до Житомира, де з протекції Бібікова дістав посаду радника губерніального правління, потім до Кам’янця. Урядовцем виявив себе неможливим, претензійним, зарозумілим і, озброївши проти себе місцеву владу, втративши ласку генерал-губернатора, знов опинився в Києві, де, бідуючи матеріально, маючи літературну переважно роботу й заробіток, випустив два томи заснованої на архівних матеріалах праці «Киев с его древнейшим училищем Академией» (1856), що була однією з перших ґрунтовних робіт, присвячених культурній історії Києва…
Нічого полохливо-чиновницького та смиренно-ґувернерського не мала в собі і його вдача — крута, непокірна. Лєсков, спізнавшися з ним на початку 50-х рр., відносить його до числа «приснопам’ятних» богатирів київських, розповідає анекдоти про його фізичну силу та «непобедимую дерзость». З його «Печерских антиков» перед нами вимальовується образ «молодцеватого и задорного» франта, дотепного, гострого на слово, хоч не завжди вишуканого в дотепі, зухвалого в товаристві, — Васьки Буслаєва бібіковського і післябібіковського Києва.
«О непобедимых его (Аскоченского) дерзостях рассказывалось тоже много, но над всем предоминировало сообщение о стычке его с профессором Серафимом на лекции церковной истории.
Дело было так, что профессор после беспристрастного изложения фактов пришел научным путем к достоверному выводу, который изложил в следующих словах:
— Итак, мы ясно видели, что мать наша, святая православная церковь в России, приняв богоучрежденные постановления от апостолов, ныне управляется самим духом святым…
— В генеральском мундире! — отозвался со своей парты Аскоченский.
— Что ты под сим разумеешь? — спросил его Серафим.
— Не что, а нечто, — отвечал Аскоченский и пояснил, что он разумеет военного обер-прокурора Синода Н. А. Протасова»[382].
Таким Аскоченський був і пізніше. Той самий Лєсков розповідає про його вихватку в 49—50-х рр., коли він служив уже совісним суддею у Кам’янці. Було [це] під час архієрейської відправи.
«Какой-то диакон или иподиакон, — розказує Лєсков, — что-то напутал, и вспыльчивый владыка послал ему за это «дурака».
Тем дело и кончилось бы, но после обедни у епископа был пирог, и к пирогу явился Аскоченский, а во время одной из пауз он ядовито предложил такой вопрос:
— Владыко святый! Что должен петь клир, когда архиерей возглашает «дурак»?
— Совестный судья, — отвечал спокойно епископ.
— А я думал: и духови твоему, — отвечал непобедимый в дерзости Аскоченский, но вскоре потерял место совестного судьи и навсегда лишился службы».
381
Головніші матеріали до життєпису Аскоченського: некрологи // Киев, епархиальные ведомости. — 1879. — № 23. — С. 9; Церковный вестник. — 1879. — № 60; статті: Венгеров С. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых: (от начала русской образованности до наших дней). — СПб., 1889. — Вып. 1. — С. 827—836; Русский биографический словарь. — СПб., 1900. — Т. 2. — С. 348. Важливим джерелом є «Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского: С предисловием Ф. И. Булгакова» // Истор. вестник. — 1882. — № 1—9.
382
Лесков Н. Поли. собр. соч. — Т. 10. — С. 410—412.