Українське письменство

Факт безперечний, і з’ясування йому пошукаймо в класовій свідомості мемуаристів. В особі П. Мартоса ми бачимо щонайперше українського дідича-душевласника, роздратованого емансипацією, не до краю ще зліквідованим ліберальним курсом уряду, «польською інтриґою», українофільською небезпекою і безперечною, невідпорною демократизацією цілого життя. Фет — такий саме дідич-росіянин. Який чужий і ворожий йому Шевченко і його поезія, можна бачити з того, що Тургенєв для нього «n’est pas un enfant de bonne maison»[373]. Зустріч з Салтиковим (Щедріним), дворянином, царськосельським ліцеїстом і колишнім віце-губернатором, обкидає його жаром, а в тургенєвській прозі його приваблює, головно, естетична культура, витончений смак руського «барича». Тим часом Аскоченський — «демократическая косточка», колишній бурсак. Правда, одна із скерованих в нього поезій (під час служби його в Кам’янці 1849—1851 рр.) називає його «зазнавшимся поповичем»; правда, в середині сорокових років він шукає собі зв’язків в аристократичному товаристві Києва, присвячуючи поезії титулованим адресаткам, користується протекцією генерал-губернатора Бібікова, в домі якого живе, але цього ще мало, щоб віднести його «к кругу великосветских повес Киева»[374]. В генерал-губернаторському домі Аскоченський почував себе нелегко, або вірніше: не завжди легко[375]. «Великосветский повеса», він, за висловом Лескова, практикує «преимущественно по купечеству». І часом ладен густо підкреслити демократичність свого походження. Відповідаючи на віршований «Совет зазнавшемуся поповичу», він знаходить у своїй відповіді влучні слова «на адресу недоречної пихи служилого дворянства»: