Українське письменство

Шлях Шевченка був діаметрально протилежний. Пробивши собі стежку в лави «розумових» діячів 40-х рр., він гостро перечув у собі колишнього кріпака і нащадка гайдамаки («Холодний Яр»), кинув виклик усій громадсько-політичній системі миколаївщини («Кавказ»). Дальше його життя на вигнанні тільки зміцнило його революційну переконаність гірким одстоєм десятилітньої знайомості з найтемнішими сторонами ненависного режиму. Можливо, поступаючись раннім художньою своєю повносилістю, Шевченкові висказування стають тепер категоричніші та систематичніші; саме тепер, в кінці 50-х рр., дав він художню оправу ідеології передпролетаріату, далеко випереджаючи середню ідеологічну лінію ліберально-буржуазної доби. Коли Шевченко «Кобзаря» ще близький Аскоченському, то Шевченко «Трьох літ» в добу їх знайомості (рр. 1845—1846) далеко уже від нього одійшов. Коли в умовах миколаївщини це не завжди відчувається, не заважаючи їм приязно зустрічатись, то в 50-х рр., коли обидва зустрілися після дванадцятилітнього небачення, внутрішня чужість лягає поміж ними уже високим неперехідним порогом.

Дата цієї нової зустрічі припадає на літо 1858 р. Аскоченський відвідує Шевченка на його приміщенні в Академії мистецтв, тобто не раніше початкових чисел червня (2, 228) і не пізніше серпня-вересня того ж року. Слова: «Почувши, що я видаю «Домашнюю беседу», можна зрозуміти, як «збираюся видавати». Можливо, перші числа уже були випущені («Беседа» почала виходити з липня 1858 р.), але газета не була ще помічена серед столичної преси і фізіономія її не була ясна, принаймні, для таких далеких від церковно-громадських тем читачів, як Шевченко. Інакше навряд би сказав Шевченко при першій інформації про газету «добре» і навряд чи була б рація Аскоченському розповідати про свої переконання та цілі. Варт відзначити, однак, що Шевченко поставився до свого одвідувача гостинно, без тої холодності, з якою стрів, напр., Афанасьєва-Чужбинського (очевидно, минуле не залишило йому ніякого упередження), але повідомлення про ціль і завдання «Беседы» одразу розхолодили Шевченка і примусили його дальшу знайомість одхилити.

Перша зустріч стала разом з тим і останньою. Аскоченський ще раз зустрів поета на Загородньому проспекті, але, видимо, Шевченко його навіть не помітив. Це посвідчення цікаве для нас в тому розумінні, що дає нам підставу збити одно припущення Кониського, зроблене на підставі згаданої уже замітки в «Русском инвалиде». Мова мовиться про поетове перебування у Єфима Ботвиновського в старому Києві, невдовзі по визволенні з-під арешту влітку 1859 р. В нападі аґресивної гостинності господар звелів замкнути браму і тим розсердив Шевченка, що настояв на своєму і вийшов з двору — без колош по болоту. Причина з’ясувалася пізніше: «між гостями Ботвиновського Шевченко помітив одного, що показався людиною небезпечною, начебто… шпигом». «Подаючи оцю звістку, — продовжує Кониський, — автор її… не назвав на ймення того небезпечного чоловіка, але з натякань її можна гадати, що то був Віктор Аскоченський, колишній професор Київської духовної Академії» (2, 290—291). І далі йде характеристика Аскоченського як «людини непутящої», що «скрізь бував і скрізь, де можна було, напивався». Навіть не розглядаючись у цій звістці детально, можна сказати, що ця «небезпечна людина» нічого спільного не мала з Аскоченським, який року 1859-го сидів у Петербурзі і видавав «Беседу».