Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Художній образ Аскоченського у Лєескова, безперечно, згідніший з ориґіналом, аніж похапцем накидана характеристика Кониського. Його справедливість підтверджується щедрими виписками, які поробив з його великого чотирнадцятитомового «Щоденника» Ф. І. Булгаков. Справді, чого там тільки немає? Описи бурси, що не поступаються натуралістичним картинам Помяловського, гострі випади проти чорного духівництва («Есть грехи человеческие и есть грехи хуже всех грехов — монашеские»), сатиричні вихватки проти губерніальних бюрократів (напр., «привилегированный осел, крещеный в чернилах»), парадоксальні сторінки з обороною Іуди Іскаріота, що його заплямувало людство, але само не має й невеличкої частини його моральної тривоги та неспокою[383]. Лесков згадує ще його талановиту записку про стан університетів, за яку йому нібито довелося зазнати гауптвахти від генерал-губернатора Васильчикова[384], і, нарешті, дотепну сатиру — промову «новонаставлюваного єпископа», яку Лєсков уважав можливим прирівняти до Дідрового «Небожа Рамо», — похвала, гадаємо, не з останніх.
Ця «неуимчивость сил» і спричинилась до характеристики Аскоченського як «ліберала» і «небезпечного карбонарія» в київський період його життя. Вона ж, визирнувши зі сторінок надрукованого «Щоденника», проказала аналогічний образ і редакторові «Критико-биографического словаря» проф. С. Венгерову. «Аскоченский, — зазначає Венгеров, — всегда всем казался типом вполне цельным, органическим продуктом той среды, из которой вышел и в которой проходила его учено-литературная деятельность. Выходит, однако же, на поверку, что в лице Аскоченского мы имеем яркого представителя столь типичной для русского интеллигента черты — начать в одном направлении, а кончить Бог знает в каком». I Венгеров порівнює його з Катковим, що колись лякав своїм радикалізмом Бєлінського, а скінчив як один із стовпів побєдоносцевської реакції 80-х рр. Але «пальму першості» в ділянці «літературних метаморфоз» Венгеров віддає Аскоченському: його ренеґатство від лібералізму чи то радикалізму було яскравіше і зайшло далі.
Чи справді Аскоченський був коли-небудь людиною ліберальною? Гадаємо, ні! І знаходимо підтвердження в думках новішого біографа: «Твердження про київський лібералізм Аскоченського базувалося, головне, на його буфонадах проти ченців або впливових місцевих урядовців, а це скоріше характеризує його темперамент, аніж ідеологію. В кожному разі, лібералізм Аскоченського не заважав йому працювати під протекторатом Бібікова, і як, кінець кінцем, він з Бібіковим розійшовся, то сталося це не з міркувань ідеологічних, бо ж на той самий час він підтримував стосунки з іншими людьми поглядів найконсервативніших». Можна піти навіть далі. В ранніх висказуваннях Аскоченського не тяжко знайти нотки, споріднені з його пізнішими позиціями. Його нарікання на «єхидний», «безвірний» XIX вік є прологом до пізніших нападок на проґресистів та «духоярої ненависті» супроти європейської освіти. Його кам’янецькі свари, що доходять до форменої непристойності, мають прикриттям бажання стати на обороні патріархального родинного звичаю. Що ж до бібіковського протекторату, то тут єсть кілька рис, що свідчать про повну відсутність будь-якої принциповості у темпераментних вихватках Аскоченського: маємо на увазі сцену цілування руки у «высокого благодетеля», описану на сторінках «Щоденника»[385], або зачислення межи «святі імена» генерал-губернаторського імені. На початку і в середині 50-х рр. ці настрої виявляються з різкою окресленістю. От, наприклад, виписка з однієї його статті в неофіційному відділі «Киевских губернских ведомостей» — «Мои мысли по прочтении приказа о подвиге матроса Игнатия Шевченка» (закрив собою свого командира і був забитий):
«Кто внушил Шевченку ту великую истину, что больше сея любви никто же имат, да кто душу свою положит за други своя? Просвещение, что ль? Да он не знал его. А может быть, начало прогресса? Будь они прокляты со своими глашатаями и истолкователями.
Посмотри, Запад, на поверженного мудреца христианина и научись от него прогрессу.
Знай, растленный и богоотступный Запад: оружие твое не сломит нас — флотов твоих не страшимся… От одного только спаси нас Бог: от чумы и прогресса»[386].
Висновок із цього один: коли Аскоченський і здавався «карбонарієм», то це могло бути тільки за часів миколаївської реакції. «Вночі всі коти сірі», — супроти поліцейського режиму та чиновницької патріархальності миколаївських часів однаково здавалися лібералами і ті, хто йшов проти цілої соціально-політичної системи, і ті, кому лише «кипіла кров» і буяв «сил избыток».
383
Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского // Истор. вестник. — 1882. — № 8. — С. 289—294.
384
Причиновий зв’язок межи «запискою» Аскоченського і його арештом є тільки догадка Лєскова.
385
Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского // Истор. вестник. — 1882. — № 4. — С. 86—87, 88.
386
Киев. губерн. ведомости. — 1855. — № 12. — 15 мар.