Українське письменство

Шевченко і Аскоченський{193}

Справді, що може бути спільного межи цими двома постатями? Геніальний поет-революціонер, голос сільського передпролетаріату в українській літературі[365], отже, найрадикальніший своєю психоідеологією український автор свого часу — і реакційний публіцист 60—70-х рр., загальновизнаний шеф російського обскурантства, що з його прізвища виведено не найкращого сенсу дієслово «аскоченствовать»[366], що великий колекціонер людських характерів Лєсков називав його людиною, яка дала своїм здібностям найгірший ужиток[367], а досить поміркований літератор Афанасьєв-Чужбинський іменує «редактором издания, делающего стыд не говорю уже литературе, но даже печатному станку, передающему его на бумагу»[368]. Чи може бути інша, разючіша антитеза? І проте, як свідчать факти, вони досить приязно зустрічалися р[оку] 1846 у Києві; досить приязно стрілися р[оку] 1858 в Петербурзі, доки не з’ясувалися наміри Аскоченського, що саме тоді почав видавати «Домашнюю беседу». Навіть більше, року 1861-го, по смерті поета, коли взаємна непримиренність громадської позиції його й Аскоченського була навіч ясна для всіх або майже всіх, останній пише кілька сторінок своїх супокійних і теплих спогадів про Шевченка, дуже далеких від тієї зненависті, якою кидав на поета в «Вестнике Юго-Западной и Западной России» П. Мартос або російський поміщик Шеншин-Фет у своїх «Воспоминаниях». Тут нема аристократичних філософувань, покріплених аналогіями з кінсько-заводської практики, на тему: «з хама не буде пана»[369], ні описів «весьма неопрятной серой смушковой шапки Шевченко», ні гострого відштовхування від його «тенденциозных жалобниц», як називав Шевченкову поезію Фет[370]. Навпаки, скрізь почувається симпатія до поета. Аскоченський свідчить, що «Чигиринський (видимо) «Кобзар» обійшов його, зачарував, і Шевченко став улюбленим його поетом. Він відзначав, подібно до Афанасьєва-Чужбинського, як одну з найкращих його речей «Єретика» (Івана Гуса); розповідав, як одного разу йому пощастило впіймати на обличчі поета (подібно як Тургенєв спостеріг в обличчі Лермонтова[371]) «прекрасное выражение поэтического творчества». Гострі громадськими поглядами поезії «Трьох літ» не припали йому до вподоби, здалися йому сміливими й небезпечними. І проте навіть пізніше, уже знаючи Шевченка як людину іншого табору, Аскоченський усіма способами його виправдує, намагаючись переложити відповідальність з поета на «несприятливі обставини» та на українське його оточення, на ненависних «цивілізаторів» та «проґресистів». Мемуари найретроґраднішого з тогочасних публіцистів, з якого так тішилася уся гумористична література 60-х рр.[372], написані рукою, що не так легко зводиться на Шевченка, як рука П. Мартоса або А. Фета.