Українське письменство

Літературний спільник Рилєєва, Ол. Бестужева та Дельвіґа, в своїй патріотичній оді він іде за Котляревським, якого знав і з яким листувався — за «дальним и почтеннейшим литератором, совершенно знающим все обряды, и поверья, и предания своей родины — поэтической Малороссии». В подібних же тонах зроблена і ода Боди-Варвинця (О. М. Бодянського), написана в Переяславі 20.V.1831 «по случаю восстановления малороссийских казацких полков в мая 1831»[345] і надрукована з дворічним запізненням в «Маяке» за 1833 р., ч. 99 (передрукована у Вол. Каллаша «Из истории малороссийской литературы». Киев[ская] стар[ина], 1900, V, с. 155—156). Її тон грубіший, як у Сомова; ремінісценції з Котляревського наявні. Напр.: «Козацькі шапки набакир,/ Вже годі кожний буть мугир» (у Котл[яревського] — «Щоб був козак, а не мугир»).

Справжня потопа цієї «чадної» патріотики та войовничого одописання припадає на початки т. зв. «Східної війни» 1853—1856 рр., до якої Російська імперія Миколи І вступала «с гордо поднятой головой, с едва выдерживаемым ушами барабанным боем, а выходила с заунывно-плачущим зовом отступления» (М. К. Лемке. Очерки по истории русской цензуры и журналистики XIX в., СПб., 1904, с. 2). Віддали їм свою данину із українських авторів: П. Гулак-Артемовський («На победы русских над турками», «Рада султанові», «Воззвание к Франции по случаю ее союза с Англией» — знамените «Чого ви, пранці, розсвербілись»), П. Морачевський — брошурою «До чумака, або Война ягло-хранцузо-турецька [у 1853 і 54 роках]» та друкованим в «К. губерн. ведом.» віршем «Великому цареві нашому» (1854, № 35), Леонід Глібов — своєю «Остаповою правдою» («Черн. губ. ведомости», 1855, № 46). Українськими творами озвалися і відомий пізніше видавець «Домашней беседы» В. Аскоченський («От що», «К. губ. вед.», 1854, № 17), і зовсім не знані або призабуті Ос. М. («Мова старшини до громади», «К. губ. вед.», 1854, № 21; передрукована в К[иевской] стар[ине], 1902, X) та Ф. Яцимирський («Банкет для непрошених гостей…»).