Українське письменство

С. Дурилін починає свій розгляд з Гоголя-батька, вимальовуючи живий контраст межи «мягким и уступчивым человеком», аматором англійського садівництва та сентиментально-алегоричних романів, «человеком карамзинской эпохи», «впечатлительным и отзывчивым на то, что приносили ему книги его времени» — і прегарним господарем, діловитою та ініціативною в господарстві людиною, що її послугами користувалися у приватних і громадських справах. Не вважаючи на підкреслювану не раз недосвідченість господарську, Гоголь-батько уміє взяти на увагу всі умови тогочасного земельного господарства — завантаженість ринку однотипним крамом та труднощі збуту. Він заводить у своїй ідилічній Василівці-Яновщині чотири ярмарки, дотепно застосовуючись до сільськогосподарських сезонів, а свої листи до дружини виповняє детальними вказівками та порадами — про виплату управителям та прикажчикам, про греблю, про рибу в ставу, для якої треба своєчасно попрорубувати ополонки etc. Коротко сказати, «буколика и экономика» в його «старосветских письмах», «как и в старосветской жизни, тесно переплетены, и последней в них отводится больше места, чем первой».

З погляду суспільних та господарчих стосунків початку XIX в. трактується і постать Трощинського, і питання про відносини межи Гоголями та вельможним екс-міністром. С. Дурилін без жалю руйнує леґенду про «Афіни Гоголевого батька», яку утворив Куліш і яку некритично, на думку дослідника, прийняв Шенрок. «В действительности не было ни кибинецких Афин, ни Трощинского-Перикла, ни В. Гоголя-Аристофана, а была огромная крепостная вотчина и великолепный дом с сотнями гостей, приживалов, музыкантов, шутов и холопов, в котором жил пресытившийся до скуки всем вельможа, бывший в случае при Екатерине II и Александре I, — и этому вельможе приходился очень дальним свойственником Васильевский помещик В. А. Гоголь-Яновский, который и старался услужить своему благодетелю всем, чем требовалось». В добрій згоді з цим поглядом дослідник кладе певний наголос і на елементарній грубості розваг Трощинського, і на заказному, як він каже, характері літературної творчості Гоголя-батька.

В цілому ці твердження не викликають заперечень, хоч, може, й слід трохи зм’якшити характеристику Трощинського: людина, що добачала таку втіху в елементарному «шутодразнительстве», навряд чи могла рахувати на увагу з боку витонченого культурно і досить незалежного В. В. Капніста, «автора обличительной «Ябеды». Так само навряд чи можна сказати, що В. О. Гоголь нічого не писав серйозного, та що ніякої різниці немає межи його «куплетами» «на дворян и купцов» та писаними для кибинецького театру п’єсами. Великою мірою замовлений характер мала і творчість Котляревського. «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» вийшли з-під пера письменника, що, можливо, писав теж без ясного почуття «внутрішньої потреби творчості», але ніхто не може відмовити їм ні в талановитості, ні в поважності, ні в історично-літературній значності. Не можна легковажити і скромнішої літературної роботи В. Гоголя. Тим часом для С. Дуриліна василівський поміщик, карамзиніст і практичний господар, є тільки «отец Гоголя» — він тілько принагідно і коротенько згадує про істориків українського письменства, що «уделяют ему» (Гоголю-батькові) «немало места в своих обзорах».