Контрольний укол

Слово «йогурт» для мене тоді було іноземним. Його, мабуть, тільки впроваджували в наш ужиток. Принаймні в студентському середовищі про нього мало хто й знав.

— А який він? — завагався я.

— Як кефір, беріть — не пошкодуєте, — посміхалася мені мила дівчина.

Діватися було нікуди. Я взяв. Він був у розповсюдженій тоді молочній тарі — півлітровій скляній пляшці. І відразу ж на роботі я вирішив підкріпитися. З'їв половину батону з ковбасою, спробував йогурту. Він був якийсь незвично слизуватий. Чесно кажучи, я його й не розкуштував. Трохи відпив, а решту залишив. До ранку часу ще багато, а студент може їсти у будь-яку пору доби. Пізно ввечері, коли стало прохолодніше, я зайшов у вагончик і, не вмикаючи світла, щоб не напустити нових мух, спрагло, з горла, почав допивати йогурт. Продукт дійсно був незвичайний, та ще із якимись добавками. Напевно, з родзинками, здогадався я, тому що щільні грудочки періодично чіплялися за горло. Одна з них потрапила на язик, я спробував її зубами, потім, увімкнувши світло, взяв пальцями. Злегка очистивши її від молочного нальоту, я з жахом усвідомив, що це — муха! Я глянув на пляшку з йогуртом, що залишився. Там плавала безліч любителів цього молочного продукту! «У-о-о!» — відразу ж затрубив мій шлунок. І я як дав струменем по стінах! А мухи обтрушувалися, розповзалися і розліталися в різні боки.

Маринка пищала від захоплення, слухаючи цю історію, мабуть, не вперше. Я кривився і сміявся одночасно.

— Тату, а вони не подохли ще?

— Не встигли. Я їх звільнив, — відповів той. — Ось після цього, — додав Ігор, — при слові «йогурт» мені згадується мій задушливий вагончик, ковтки слизевого молочного продукту з оригінальним наповнювачем, і робиться погано. Бррр!

— А я теж знаю випадок, пов'язаний з мухами, — сказав я, коли ми відсміялися. — Моя мама дуже гидлива. Не дай Бог помітить в тарілці волосину або муху — тут же її знудить, і їсти вона не буде потім цілий день. А батько любив над нею покпинитися, хоча вона і дуже сердилася на нього за це. Під час обіду побачить випадкову муху на столі, махне рукою, наче зловив — і кидає до рота. А потім ніби жує — і з насолодою ковтає. Мама хапається за рота і вискакує з-за столу до туалету. Опісля докоряє реготуну: «Старий дурень!». А одного разу він таки зловив муху і автоматично кинув її до рота. Та прилипла до піднебіння, полоскотала і, звільнившись, вилетіла назовні.Батько від несподіванки (з роззявленим ротом) перелякано вирячив очі на маму, а та — на нього. І разом побігли лякати раковину! Відтоді він з мухами більше не експериментує!

Ось на такій «мушиній» ноті закінчили ми трапезу. Подякувавши господині за смачний обід, ми вийшли на балкон.

— Що там у тебе за розмова? — відверто запитав Ігор Петрович, глибоко затягуючись сигаретою.

— Навіть не знаю, з чого почати, — зам'явся я.

– Із самого початку, — підказав Ігор.

— Добре. Свою першу нічну зміну я чергував з Поліною Аркадіївною. Дуже переживав. Вдень ще другий лікар є і завідувач, а тут — наодинці з усіма проблемами. Тим більше в палаті № 12а лежала тяжкохвора. Я кілька разів до неї навідувався. І медсестру попередив, щоб у разі чого мене кликала. Але ніби все було спокійно. Вночі не спалося: піду, думаю, ще раз проконтролюю стан своєї підопічної. Приходжу — а там уже Поліна Аркадіївна метушиться, уколи робить! Я перелякався: що ж, мовляв, мене не звете? Шуму наробив. А потім — як ти знаєш — Коритіна загинула. Відтак у відділенні з'явився цей проноза-слідчий. Все винюхував: що та як? Ну а ця хвора, Конєва, спросоння нічого не розібравши, мабуть, наговорила йому всякого. Тепер він ходить мене тероризує: чому я на Коритіну кричав? Що за конфлікт був? Натякає, що це я убив Поліну Аркадіївну.