Нескінченна історія

Атрею сів. За кілька кроків він помітив свій пурпурово- червоний плащ, зітканий з буйволячої вовни. Він підповз і загорнувся у нього. Його надзвичайно здивувало, що плащ тільки ледь вологий. Отже, він пролежав тут уже доволі до­вго.

Як він сюди потрапив? І чому не втопився?

Якісь невиразні спогади зринули у його пам’яті - про чиїсь руки, що несли його, чиїсь дивні, чудні голоси, які співали: «Бідний хлопчик, гарний хлопчик! Тримайте йо­го, не дайте йому потонути!»

Можливо, то було всього лише шумування хвиль.

А може, морські русалки або водяники?

Очевидно, вони побачили у нього на шиї Сяйво і саме тому врятували.

Мимоволі його рука потяглася до амулета - але він зник! Зник і ланцюжок із шиї. Він загубив Клейнод!

- Фухуре! - закричав Атрею з усієї сили. Він підхопив­ся, заметався туди-сюди, він щосили гукав і кликав: «Фу­хуре! Фухуре! Де ти?»

Відповіді не було. Лише рівномірне, неквапне шуму­вання хвиль, що накочувалися на берег.

Хтозна, як далеко віддули білого щастедракона Вітряні Велетні! А якщо Фухур також шукає свого малого пана - але не тут, а деінде, за горами, за долами? А якщо він уже не живе?

Отже, відтепер Атрею більше не був вершником, який мчав у піднебессі на щастедраконі, не був він і посланцем Дитинної Царівни. Тепер він був просто малим хлопцем. Малим і зовсім-зовсім самотнім.

Бежеві дзиґарі вибили шосту.

Надворі вже стемніло. Дощ спинився. Стало зовсім тихо. Бас- тіян незмигно вдивлявся у полум’я свічки.

А тоді нараз аж здригнувся, бо дощана підлога раптом рип­нула.

Йому здалося, він чує чиєсь дихання. Бастіян затамував по­дих і почав наслухати. Поза маленьким кружалом світла, що його поширювала свічка, горище тонуло в темряві.

Звідкись зі сходів долинули якісь звуки — так, ніби чиїсь приг­лушені кроки, так, ніби там, на сходах, хтось скрадався. О, зда­ється, здригнулася клямка на дверях, що ведуть на горище...

Знову рипнула дощана підлога.

А що, коли тут водяться примари?

— Та ні, — мовив Бастіян упівголоса. — Ніяких примар нема. Усі це кажуть.

Але чому ж тоді про них розповідають так багато історій?

Може, всі, хто запевняє, ніби примар нема, просто бояться визнати, що ті існують?

Атрею щільно загорнувся у свій пурпурово-червоний плащ, бо йому раптом стало холодно, і рушив углиб суходо­лу. Краєвид - тобто те, що хлопцеві вдавалося розгледіти крізь туман, - майже не мінявся. Він був рівнинний і одно­манітний, тільки де-не-де поміж покручених дерев вряди- годи траплялися не менш покручені кущі. Чагарі, які росли між деревами, чимось нагадували поржавілу бляху і на до­торк були такі ж тверді та жорсткі. Можна було легко пора­нитися, якщо не вважати.

Десь за годину Атрею дійшов до якоїсь дороги, вимо­щеної нерівно тесаними, горбатими кам’яними плитами, до всього ще й неоднаковими за розміром. Він вирішив і далі рухатися цією дорогою - адже мусила вона кудись його привести, однак йому здалося, що зручніше буде ступати запорошеним узбіччям, а не цією нерівно мощеною, криво кладеною бруківкою. Дорога чомусь зміїлася, в’юнилася, несподівано повертала то ліворуч, то праворуч - без жодної на те причини, бо ніде не було ані нерівностей рельєфу, ані річки. Атрею почало здаватися, що тут, у цій місцевості, все трохи викривлене.