Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
Панна Анна, хоч і не була одружена, мала маленьку донечку. Ця її донечка називалася Кріста і була на три роки молодша від Бастіяна. Вона мала пречудове біляве волосся. Раніше панна Анна майже завжди приводила свою донечку Крісту з собою. Кріста була дуже несмілива. Коли Бастіян годинами розповідав їй усілякі історії, вона сиділа, принишкнувши, і слухала, не відриваючи від нього своїх широко розкритих великих очей. Вона захоплювалася ним, та й він дуже її любив.
Та рік тому панна Анна віддала донечку до дитячого притул- ку-інтернату* (* тавтологія), кудись на село. І тепер вони майже ніколи не бачилися. Цього Бастіян ніяк не міг пробачити панні Анні, і хоч як вона намагалася розтлумачити, що Крісті там живеться краще, ніж удома, це його анітрохи не переконувало.
Та хоч Бастіян і сердився на панну Анну, перед її струделем він ніколи не міг встояти.
Але тепер він занепокоєно замислився, скільки часу людина може протриматися без їжі. Три дні? Два? Можливо, вже за двадцять чотири години людина починає марити і впадає у гарячкову маячню? Відколи він тут, минуло вже десять годин, чи навіть трохи більше. От якби він приберіг на потім трішки канапки чи принаймні яблуко!
У мерехтливому світлі свічок скляні очі опудал лиса, сови і велетенського беркута виглядали як живі. На стіні ворушилися велетенські тіні.
Бежеві дзиґарі вибили сьому.
Атрею знову вийшов надвір і подався у місто - блукати без жодної мети. Воно здавалося йому дуже великим. Він минав дільниці, де всі будинки були одноповерхові, до того ж такі низькі, що він рукою міг дотягнутися до ринв, тоді як в інших кварталах височіли багатоповерхові палаци з розкішними фасадами, прикрашеними барельєфами і скульптурами. Проте всі ці фігури зображали ребра мерців або ж мармизи лютих демонів, які вишкірялися на самотнього мандрівника.
Раптом він зупинився наче вкопаний.
Десь зовсім близько пролунало грубе, хрипке виття, і було воно таке відчайдушне, таке безнадійне, що в Атрею защеміло серце. У цьому завиванні йому вчувалася вся на- призволящість, уся запроклятість істот Темряви. Завивання тривало, воно повторювалося, як схлипування, воно не переставало, луною відбиваючись від стін щораз то дальших будинків. Врешті-решт воно почало нагадувати виття зграї велетенських голодних вовків; здавалося, ці вовки безладно порозбігалися по всій околиці.
Атрею пішов на цей звук, що раптом почав стихати, доки не розчинився у хрипкому схлипі, а тоді й зовсім зник. Атрею не відразу здогадався, куди йому йти, тож довелося добряче пошукати, звідки долинав цей голос. Відтак він увійшов у якусь браму, минув вузьке, темне подвір’я, далі - ще через якісь ворітця, і аж тоді нарешті опинився на задвірках, біля смітника; тут було вогко і брудно. Перед ним, біля діри в стіні, прикутий ланцюгом, лежав велетенський, напівмертвий від голоду вовкулака. Він таки справді вмирав. Ребра вовкулаки, порослі запаршивілим хутром, можна було перерахувати всі до єдиного, а хребет випинався, наче зубці пили. Вовкулака лежав, майже не дихаючи, з його напіввідкритої страхітливої пащі висолопився довжелезний язик.
Атрею тихо наблизився до покруча. Зачувши його, вовкулака різко підвів масивну голову. У його потьмянілих очах спалахнув зеленавий вогник.
Якийсь час вони мовчки розглядали один одного. Це тривало доволі довго. Нарешті прозвучало гарчання вовкулаки - тихе, одначе грізне:
- Іди собі геть! Дай мені спокійно вмерти!
Атрею не поворухнувся. А тоді так само тихо відповів:
- Я почув, як ти кликав, і тому прийшов.
Голова вовкулаки знову безсило повисла.
- Я нікого не кликав, - гаркнув він. - Це було моє ридання.
- Хто ти? - запитав Атрею і наблизився до покруча ще на крок.
- Я Ґморк, вовкулака.
- Чому ти прикутий ланцюгом?
- Ідучи, вони забули про мене.
- Хто - вони?
- Ті, хто прикував мене тут.
- А куди вони пішли?
Та Ґморк не відповів. Вичікувально і довго дивився він на Атрею своїми напівзаплющеними очима. Минуло трохи часу, перш ніж він запитав:
- Ти нетутешній, малий чужинцю, ти не з цього міста. І навіть не з цієї країни. Що ти тут шукаєш?
Атрею спохмурнів.
- Мені невідомо, як я сюди потрапив. Як називається це місто?
- Це столиця найзнаменитішого краю в цілій Фантазії, - відказав Ґморк. - Про жоден інший край, про жодне інше місто не розповідають так багато казок. Та й тобі, мабуть, доводилося дещо чувати про Місто-Примару в Країні Потолочі, чи не так?