Нескінченна історія

Щойно тепер Атрею помітив, що його рани теж загоїли­ся, а пов’язки з зілля повідпадали.

- Як же так? - здивувався він. - Я пройшов через три чарівні брами, я розмовляв з Уюлялею, а потім заснув - але ж не міг я так довго спати!

- Мабуть, простір і час, - мовив Енгівук, - там цілком інші, ніж тут. До того ж, ти пробув в Оракулі чи не найдов­ше з усіх. Що там відбувалося? Кажи вже нарешті!

- Спершу я хотів би довідатися, що відбувалося тут, - сказав Атрею.

- Та ти ж і сам бачиш, - сказав Енгівук. - Усі барви зникають, усе поступово стає нереальним і примарним. Брама Великої Таїни впала. Скидається на те, що хвиля руйнації докотилася вже аж сюди.

- А сфінкси? - поцікавився Атрею. - Куди вони поді­лися? Полетіли собі геть? Ви їх бачили?

- Нічого ми не бачили, - буркнув Енгівук, - я споді- нався, ти зможеш нам хоч щось про це сказати. Кам’яне склепіння брами зненацька чомусь завалилося, та ніхто з нас нічого не почув, ніхто нічого не зауважив. Я навіть на­вмисне пішов туди і дослідив руїни. І знаєш, що я побачив? Ці руїни старі як світ, порослі мохом, ніби вони отак ле­жать уже сотні років, ніби Брами Великої Таїни ніколи і не було.

- Та ні, була, - тихо проказав Атрею. - Я сам через неї проходив, і через Браму Чарівного Дзеркала, і через Браму Без Ключа.

Відтак Атрею заходився розповідати про все, що з ним там діялося. Він легко, без найменших зусиль пригадав усе до подробиць, і навіть слова Оракула.

Енгівук, який спершу засипав Атрею різними додатко­вими запитаннями, вимагаючи якомога докладніших опи­сів, ставав щораз мовчазнішим.

Коли ж Атрею нарешті мало не дослівно повторив усе, що сказала йому Уюляля, Енгівук і взагалі притих. На його крихітному зморшкуватому личку з’явилася гримаса не­ймовірної скорботи.

- Ну що ж, тепер ти знаєш таємницю, - підсумував Ат­рею свою розповідь. - Тобі ж конче хотілося її знати, прав­да? Уюляля - це істота, яка складається з самого лишень голосу. Її можна хіба що почути. Вона там, де лунає її піс­ня.

Енгівук ще мить помовчав, а тоді хрипко видушив зі себе:

- Ти хочеш сказати - вона там була.

- Так, - відповів Атрею. - Якщо вірити її словам, я останній, до кого вона промовляла.

Зморшкуватими щоками Енгівука покотилися дві ма­лесенькі сльозинки.

- Усе дарма! - прохрипів він. - Усе моє життя прожите надарма, мої дослідження, мої багаторічні спостереження . все марно! Нарешті я роздобув останній камінь, якого бра­кувало для завершення моєї наукової споруди, нарешті я міг би її завершити, міг би написати останній розділ своєї праці - і ось на тобі! Власне тепер з’ясовується, що все це нічого не варте, цілком зайве, нікому не потрібне, що за все це ніхто не дасть навіть ламаною гроша. Тепер це вже ніко­го не цікавить і дідька лисого обходить, бо того, про що йде­ться в моєму дослідженні, просто нема! По всьому, кінець, приїхали!