Нескінченна історія

- Північний Велетень називається Лір, східний - Баурео, південний - Ширк, а західний - Маєрстріль, - від­повів Фухур. - Але чого тобі треба, Атрею? Хто ти такий, що нічого не боїшся, - малий хлопець чи шматок заліза?

- Коли я проходив крізь браму, яку охороняли Сфінк­си, - відповів йому Атрею, - то позбувся всякого страху. До того ж, я ношу Клейнод Дитинної Царівни. Усі істоти, які населяють Фантазію, шанують цей знак. Невже Чотири Ві­тряні Велетні - виняток? Хіба вони не шанують Сяйво?

- О, вони, мабуть, справді шанують Сяйво! - вигукнув Фухур. - Але вони страшенно дурні, вони неодмінно влаш­тують бійку між собою, тобі не вдасться їх втримати чи втихомирити. І допіру тоді побачиш, що це означає!

Тим часом грозових хмар довкола хлопчика і щастедра- кона стало так багато, що Атрею помітив довкола себе щось, що нагадувало лійку страхітливих розміри і або ж кратер вулкана, стінки якого оберталися дедалі швидше і швидше, так що сірчасто-жовтий, свинцево сірий, багряно-червоний і синьо-чорний вихори не просто не зливалися, а немовби аж підсилювали один одного. Самого Атрею разом зі щас- тедраконом буря за крутила, наче дві соломинки у вихорі. І тоді вони побачили Велетнів.

Власне кажучи, постаті Велетнів складалися зі самих лише облич, бо руки і ноги у них були надзвичайно мінли­вими (то довгі, то короткі, то сто, то жодної, то виразно окреслені, то наче зіткані з туману), а крім того, вони диво­вижним чином перепліталися в страхітливому чи то поєди­нку, чи то хороводі, чи то аркані, відтак було просто-таки неможливо збагнути, як Чотири Вітряні Велетні вигляда­ють насправді. Зрештою, лиця Велетнів також безупинно мінялися: вони то грубшали і надималися, то розтягували­ся і розпливалися - у висоту, в ширину; однак при цьому весь час залишалися обличчями, які можна було легко роз­різнити. У розпалі сутички Велетні весь час роззявляли ро­ти; звертаючись один до одного, вони і кричали, і вереща­ли, і завивали, і реготали. Щастедракона Фухура і його ве­ршника Чотири Вітряні Велетні, здавалося, навіть не помі­чали - може, тому, що порівняно з ними ті були, як кома­рики, нікчемно малі.

Атрею підвівся на Фухуровій спині якомога вище і ни- простався. Правою рукою він узявся за золотий Клейнод у себе на грудях і закричав що мав сили:

- Іменем Дитинної Царівни, замовкніть і вислухайте мене!

І тут сталося неймовірне!

Наче уражені раптовою німотою, Велетні - всі разом - замовкли. їхні роти закрилися, а чотири пари величезних очей витріщилися на Аурин. Буря ущухла. Зненацька за­пала мертва тиша.

- Дайте мені відповідь на моє запитання, - крикнув Атрею. - Де межі Фантазії? Ти знаєш, Ліре?

- На півночі їх немає, - відповіло чорне Обличчя- Хмара.

- А ти, Баурео?

- І на сході їх немає, - відказало свинцево-сіре Облич- чя-Хмара.

- А тепер кажи ти, Шірку!

- І на півдні меж Фантазії також нема, - промовило сір- часто-жовте Обличчя-Хмара.

- А може, ти знаєш, Маєрстрілю?

- Та й на заході меж Фантазії немає, - сказало багряно- червоне Обличчя-Хмара.