Нескінченна історія

Тепер почвари уже не стояли в колоні, а розійшлися навсібіч по болотистому лугу, густо порослому сірою тра­вою і подекуди вкритому багнюкою. При цьому одні злегка похитувалися туди-сюди, інші заціпеніло стояли або ж не­порушно сиділи навпочіпки. Але очі всіх цих істот, неви­дющі очі, які, однак, палахкотіли гарячковим блиском, бу­ли звернені в один бік.

Тепер і Атрею побачив те, на що вони витріщалися у моторошному онімінні та зачудуванні: по той бік заболоче­ного лугу лежало Ніщо.

І було воно саме таким, яким Атрею вже доводилося бачити його раніше, - наприклад, після зустрічі з дубо- тролями, коли він вдивлявся у Ніщо з вершечка дерева, чи на рівнині, де раніше стояла магічна Брама Південного Оракула, або ж високо в небі, коли він сидів на Фухуровій спині. Але досі він бачив Ніщо лише здалеку. Натомість тепер воно несподівано опинилося просто перед ним, на­впроти нього, простягалося від краю до краю, заполонивши собою весь виднокрай, воно було потворно велике і дуже поволі, одначе невблаганно наближалося.

Атрею спостерігав, як постаті-примари на лузі перед ним засіпалися і засмикалися, їхні кінцівки викривилися, наче в корчах, а роти розверзлися, ніби вони збиралися за­ридати або ж зареготати, проте над лугом і далі нависала мертва тиша. А тоді - як зів’яле листя під подувом вітру - всі ці істоти одночасно кинулися туди, де лежало Ніщо; во­ни падали в Ніщо, скочувались або ж стрибали у нього...

Не встигла ще остання істота з цього примарного на­товпу тихо і безслідно канути в Ніщо, як Атрею з жахом усвідомив, що якась незбагненна сила в глибині його тіла дрібно-дрібно і часто-часто, як нервовий трем, ліс дрож, підштовхує його назустріч Ніщо. Його охопило непереборне бажання приєднатися до процесії, піти в небуття вслід за всіма цими істотами. Могутнім зусиллям волі він ледве зміг подолати цей нестерпний потяг. Спершу, напружив­шись, Атрею змусив себе зупинитися. Повільно, дуже пові­льно йому вдалося повернутися до Ніщо спиною - і крок за кроком, немовби рухаючись проти невидимої могутньої те­чії, прямувати в протилежний бік. Сила, з якою притягува­ло Ніщо, засмоктуючи в себе, як болото, поглинаючи, наче вир, ледь ослабла, і тоді Атрею кинувся бігти. Він щодуху помчав нерівно мощеною, горбатою бруківкою. Він перечі­пався і падав, знову підхоплювався і біг далі, не зупиняю­чись і навіть не замислюючись над тим, куди заведе його ця дорога, що потопає в густому тумані.

Він слухняно корився всім її безглуздим звивинам, не наважуючись навіть зійти на узбіччя. Атрею зупинився тільки тоді, коли з туману виступили високі, чорні як смо­ла, міські мури. Над ними в сіре небо здіймалися кілька скособочених веж. Товстелезні дерев’яні стулки міської брами геть струхлявіли і прогнили, перехнябилися на ви­кривлених і заіржавілих завісах.