Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
Він почав судомно схлипувати - так, що здавалося, ніби його душить кашель.
Старенька Урґль співчутливо подивилася на нього, погладила по лисій голові й тихо сказала:
- Бідолашний старий Енгівук! Ой, який бідолашний старий Енгівук! Ну, не треба так, не треба! Не побивайся так страшно! Знайдеш собі якесь інше заняття.
- Жінко! - накинувся на неї Енгівук, а його оченята спалахнули гнівом. - Той, кого ти бачиш отут перед собою, - це не бідолашний старий Енгівук, а трагічний герой!
І, як то вже бувало раніше, він кинувся в печерку. За мить звідти почувся звук удару: Енгівук гримнув дверима. Урґль зітхнула, похитала головою і буркнула:
- Насправді він зовсім не такий, він старий добрий чоловік, ось тільки, на жаль, трішечки схиблений. Ну що ж, треба йти пакувати речі.
- Ви що, збираєтеся звідси піти? - запитав Атрею.
Урґль понуро кивнула.
- У нас нема вибору. Там, де лютує Ніщо, ніщо не росте. Та й старий мій уже не має причин тут залишатися. А як там буде далі - побачимо. Якось та й буде. Ну, а ви? Що збираєтеся робити ви?
- Я мушу зробити те, про що мені казала Уюляля, - підказав Атрею. - Мушу знайти людську дитину, хлопця, і привести його до Дитинної Царівни, щоби він дав їй нове ім’я.
- Де ж ти збираєшся її шукати, оту людську дитину? - поцікавилася Урґль.
- Ще не знаю, - мовив Атрею. - Мабуть, десь за межами Фантазії.
- Якось дамо собі раду, - почувся гулкий, як відлуння дзвону, голос Фухура. - Я понесу тебе на своїй спині. Ось побачиш, нам пощастить, адже я - щастедракон!
- Що ж, - буркнула Урґль. - Тоді на все добре! І не гайте часу!
- Може, і вас кудись підкинути? - запропонував Атрею.
- Цього мені ще бракувало! Бовтати ногами в повітрі! Та ніколи в житті! Порядні гноми завжди твердо стоять на своєму і ходять по твердій землі. До того ж, вам не варто затримуватися через нас. У вас тепер значно важливіші справи; мусите поспішати - заради нас усіх.
- Але я так хотів би хоч якось вам віддячити, - сказав Атрею.
- Найкраще віддячиш, - забурчала Урґль, - якщо не гаятимеш часу на нікому не потрібне патякання, а негайно вирушиш у дорогу!
- Це правда, - докинув Фухур. - Рушаймо!
Атрею вибрався щастедраконові на спину. Ще раз обернувся до маленької старої Урґль і крикнув:
- До побачення!
Та вона вже заходилася пакувати речі в печерці.
Коли через кілька годин вони з Енгівуком вийшли з печерки, кожен ніс на плечах ущерть напакований кошик. При цьому вони, як і завжди, затято сперечалися і сварилися. Гноми дибали і дибали на своїх крихітних кривеньких ніжках, та жодного разу так і не озирнулись.
До речі, трохи згодом Енгівук усе-таки став надзвичайно знаменитим, ба навіть найвідомішим гномом свого роду - щоправда, його прославили аж ніяк не наукові дослідження.
Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розію вісти якось іншим разом.
На той час, коли Двоселенці вирушили в дорогу, Атрею на Фухуровій спині був уже далеко-далеко, ширяючи у високих небесах Фантазії.
Бастіян мимоволі подивився вгору, на люк у даху; він уявив собі, як би воно було, якби у небі, тепер уже майже чорному, зненацька спалахнув білий, зміїстозвинний язичок полум’я — якби щастедракон і Атрею прилетіли сюди, по нього!
— Ах, — зітхнув він, — яке б це було щастя!
Він міг би їм допомогти, а вони допомогли б йому. І це було би для всіх порятунком.
VIII.
В КРАЇНІ ПОТОЛОЧІ*
(* Потолоч тут Прохасько. В оригіналі «ОеІісШегІапсІ» (Країна Пітьми))
Атрею верхи на щастедраконі летів у височині. За спиною у хлопця лопотів пурпурово-червоний плащ, а його вороново-чорне волосся, зібране ззаду і перев’язане шкіряним шнурком, тріпотіло на вітрі. Фухур, білий щастедракон, плавно, рівномірно рухаючись, наче риба у воді, линув, пронизуючи піднебесну імлу і клапті хмар.
Вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз...
Як довго вони були у дорозі? Дні, ночі, і знову дні Атрею вже втратив лік часу. Щастедракон міг летіти навіть уві сні, він мчав далі, все далі й далі; іноді Атрею також куняв, міцно вчепившись у білу гриву. Та це була тривожна, неглибока, неспокійна дрімота. А відтак як для Атрею теж стала поступово перетворюватися на сон, тож навіть коли він не спав, усе довкола здавалося трохи примарним.
Далеко внизу під ними, наче хмари, проносилися гори і провалля, моря і острови, ріки і рівнини... Та Атрею вже не звертав на них уваги і не підганяв Фухура, як то було на початку, коли вони ще тільки вирушили від Південного Оракула. Попервах Атрею нетерпеливився: він-бо вважав, що на спині у щасте-дракона йому буде зовсім не важко досягнути меж Фантазії, а за її межами - Зовнішнього Царства, світу, де живуть людські діти.