Нескінченна історія

І все ж Фухур не відступався. Він шугав у височінь, що­би краще все розгледіти, а тоді знову пірнав під хмари і кружляв над морем, і кола, які він робив, шукаючи Атрею, раз за разом ширшали. Фухур безперестанку гукав Атрею - в надії, що рано чи пізно розгледить поміж шумовиння і бризок його лице.

Адже ж він був не звичайний собі дракон, а щастедра­кон, тож ніщо не могло похитнути його впевненості у тому, що врешті-решт усе матиме щасливий кінець. Хай би що трапилося, та Фухур ніколи не здавався.

- Атрею! - сурмив його потужний голос, прориваючись крізь ревіння хвиль. - Атрею, де ти? Атрею!

Тим часом Атрею блукав тихими, неначе вимерлими, вуличками спорожнілого міста. Виглядало воно гнітюче і моторошно. Здавалося, тут не було жодної споруди, яка са­мим уже своїм виглядом не справляла б грізного і водночас прикрого - враження, і таким було ціле це місто, яке скла­далося зі самих лише примарних палациків та будинків, населених привидами. У цьому розтриклятому місті не бу­ло вулиці чи завулка - викривлених і покручених, як і все у цій місцевості - де згори не нависали б гірлянди павутиння і де з пивниць і з порожніх криниць не здіймався б задуш­ливий, лиховісний сморід.

Спочатку Атрею ще намагався якось скрадатися, пере­бігаючи від одного рогу вулиці до іншого, від одного дому до другого, щоби його ніхто не помітив, але невдовзі відмо­вився від цих намарних зусиль. Площі й вулиці лежали пе­ред ним зовсім порожні, у вікнах кам’яниць не ворухнулася жодна фіранка. А заходячи-таки у декотрі з цих будинків, він натрапляв там хіба цо на поперевертані меблі, пошма­товані покривала і фіранки, потрощене начиння і скло. Це були ознаки спустошення, але аж ніяк не погрому. І ніде не було жодного мешканця. В одному з будинків на столі ще навіть стояла їжа - либонь, чиясь вечеря, до того ж, здаєть­ся, неторкана: тарілка з якоюсь темною юшкою і кількома липкими шматками чогось, що дуже віддалено нагадувало хліб. Він трохи того від’їв. їжа була огидна на смак, проте він страшенно зголоднів. У певному сенсі Атрею здавалося цілком закономірним і природним те, що він потрапив саме сюди. Це місто і все в ньому надзвичайно відповідало тому, хто втратив останню надію.

Нараз Бастіян відчув, що геть ослаб від голоду.

Бозна-чому саме тепер, украй недоречно, йому пригадався яблучний струдель панни Анни. То був найліпший яблучний стру- дель на світі.

Панна Анна приходила тричі на тиждень. Вона допомагала татові у справах канцелярії і прибирала в кімнатах. Зазвичай вона ще й щось варила і пекла. Ця пухкенька невисока жіночка безжу­рно сміялася і голосно балакала. Батько був увічливий з нею, та водночас, здавалося, майже не помічав її присутності. Украй рідко йому вдавалося вичавити на своєму похмурому, заклопотаному обличчі бліду посмішку. Одначе як тільки панна Анна приходила, в їхньому помешканні трохи яснішало.