Нескінченна історія

- Я запитую себе, чи не розумніше було б повернутися.

- Повернутися? Куди?

- До Вежі Зі Слонової Кості. До Дитинної Царівни.

- Ти маєш на увазі, нам треба повернутися, не викона­вши завдання?

- Ну, я би так цього не називав, Атрею. Ти ж пам’ятаєш, у чому полягало твоє завдання?

- Я мав з’ясувати, у чому причина хвороби, яка підто­чує Дитинну Царівну, і який на цю хворобу лік.

- Власне так. Тобто ніхто тобі не казав, що ти той лік мусиш іще й роздобути, - відказав Фухур.

- Що ти маєш на гадці?

- Можливо, ми робимо велику помилку, намагаючись досягти меж Фантазії, щоби розшукати у Зовнішньому Сві­ті людську дитину, яка дасть Дитинній Царівні ім’я.

- Не розумію, до чого ти хилиш, Фухуре. Поясни-но докладніше.

- Дитинна Царівна смертельно хвора, - мовив щасте- дракон. - Але вона одужає, якщо їй дати нове ім’я. Про це тобі сказала Прадавня Морла. Дати нове ім’я Дитинній Ца­рівні може тільки людська дитина із Зовнішнього Світу. Це відкрила тобі Уюляля. Відтак ти виконав своє завдання, і тобі варто було б сповістити все це Дитинній Царівні.

- Але що з того, - закричав Атрею, - що я їй усе це спо­віщу, коли не приведу людської дитини, яка її врятує?

- Якраз оцього ти знати не можеш, - відповів Фухур. - Дитинна Царівна набагато могутніша, ніж ти або я. Може, вона завиграшки прикличе до себе людську дитину. Може, їй відомі шляхи і засоби, яких не знаємо ні ти, ані я, ані жодна інша істота у Фантазії. Та для цього їй треба сповіс­тити те, що ти тепер знаєш. Якщо так, то було б геть безглу­здо намагатися, покладаючись тільки на власні сили, шу­кати і приводити до Царівни людську дитину. Не виключе­но навіть, що, поки ми шукатимемо рятівника для Дитин­ної Царівни, вона помре, а вчасно повернувшись, ми змог­ли б її врятувати.

Атрею розгублено мовчав. Щастедракон, звичайно ж, багато в чому мав рацію. Могло бути і так. Та могло бути й інакше. Цілком можливо, що тепер, коли він повернеться зі своєю новиною, Дитинна Царівна скаже йому: «Що мені з усього того? Якби ти привів мені рятівника, я б одужала. Але тепер надто пізно посилати тебе вдруге».

Отож хлопець не знав, що робити. Він втомився, він надто втомився, щоби приймати якесь рішення.

- Знаєш що, Фухуре, - проказав він тихо, але щасте­дракон добре його почув, - може, ти й маєш рацію, але мо­жливо, й ні. Ну ж бо, полетімо ще трішечки. Якщо й тоді не долетимо до меж Фантазії, повернемо назад.

- А що ти називаєш «трішечки»? - поцікавився щасте­дракон.

- Кілька годин, - промурмотів Атрею. - Та де там, одну годину.

- Гаразд, - відповів Фухур. - Година то й година. Але не більше.

Та навіть ця година виявилася зайвою.

Ні один, ані другий не звернули уваги на те, що небо на півночі зненацька почорніло. На заході, там, де сідало сон­це, небокрай аж палав і багряно-червоні пасмуги світла, віщуючи лихо, нависали над обрієм, наче густі криваві во­дорості. Зі сходу свинцево-сірою заслоною насувалася буря; рвані краї хмар розтікалися врізнобіч, немов розлите тем­но-синє чорнило. А з півдня наповзала сірчано-жовта імла, яку пронизували гострі спалахи блискавок.