Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
Коли Атрею прокинувся, уже настав прохолодний світанок. Він лежав на спині й дивився в небо. Останні зорі зовсім зблідли. Йому все ще вчувався голос. І зненацька пригадалося все пережите до цієї миті. Він раптом згадав про мету Великих Пошуків.
Отепер він напевно знав, що треба зробити. Лише людська дитина, дитина, яка живе у світі за межами Фантазії, може дати Дитинній Царівні нове ім’я. Отже, треба знайти людську дитину і привести її до Царівни! Він притьмом підхопився.
— Ох, — подумав Бастіян, — як я хочу допомогти Дитинній Царівні; їй і Атрею. Я придумав би для неї якесь особливо гарне ім’я. Якби тільки знав, як дістатися до Атрею! То пішов би туди негайно, цієї-таки миті. О, як би він здивувався, якби я раптом опинився поруч із ним! Та, на жаль, це неможливо, хіба ні? А що, якщо?
Відтак Бастіян тихенько мовив:
— Якщо тільки існує хоч якийсь шлях, який провадить до вас, скажи мені. Я прийду, я напевно прийду, Атрею! Ось побачиш.
Коли Атрею обернувся, то побачив, що ліс колон з усіма його переходами, аркадами і терасами - зник. Довкола простягалася лише пустельна рівнина - та сама, що й за кожною з трьох магічних брам. Але тепер на цій рівнині вже не було ні Брами Без Ключа, ні Брами Чарівного Дзеркала.
Він підвівся, роззирнувся навкруги. І несподівано виявив, що посеред рівнини, зовсім недалеко від нього утворилося таке ж місце, як і те, що його Атрею бачив у Совиному Лісі. Утім, тепер це місце було набагато ближче. Він відвернувся і прожогом кинувся у протилежний бік.
Минуло чимало часу, а Атрею все біг і біг, аж доки не вгледів, що ген далеко, на обрії, височить якесь неве-іике нагромадження каменів. Можливо, це був саме той - уже бачений - пустельний краєвид, де на тлі безладно розкиданих іржаво-червоних скелястих брил височіла Брама Великої Таїни?
Атрею помчав туди, але бігти довелося ще доволі довго, перш ніж він наблизився достатньо, щоби мати змогу добре все розгледіти. А тоді його охопили сумніви.
Що ж, там таки справді було щось, що нагадувало нагромадження скелястих брил, але жодної брами він чомусь так і не помітив. Та й самі ці брили були вже не іржаво- червоні, а сірі та безбарвні.
Він знову побіг у той бік. Тільки за якийсь час йому вдалося розгледіти поміж скелями щось, що віддалено нагадувало нижню частину брами, однак арки над нею не було. Що ж трапилось?
Відповідь на це запитання він отримав лише через багато годин, допіру тоді, коли нарешті добіг до місця, де раніше стояла Брама Великої Таїни.
Велетенська кам’яна брама завалилася, а сфінкси зникли!
Атрею насилу пробрався крізь руїни і виліз на піраміду з кам’яних плит і скелястих брил. Із цього підвищення він заходився роззиратися на всі боки, шукаючи місця, де на нього мали б чекати Двоселенці та щастедракон. Але, може, їм теж довелося втікати від Ніщо?
Але тут Атрею помітив, що з-за одної зі скелястих брил - там, де була огорожа Енгівукової обсерваторії, - хтось вимахує малесеньким прапорцем.
Атрею і собі замахав руками, а тоді закричав, склавши долоні, рупором:
- Еге-гей! Ви ще там?
Не встиг іще відлунати його голос, як із заглибини в скелях, де знаходилася печерка гномів-Двоселенців, у повітря здійнявся світлосяйно-перламутровий щастедракон Фухур.
Рухаючись по-зміїному звинно і плавно - це були прегарні, повільні рухи, - Фухур линув у повітрі; на радощах час від часу перевертався на спину або робив кілька блискавичних сальто, скидаючись на палахкотливий язик білого полум’я, а тоді приземлився на ту саму піраміду зі скелястих брил, де стояв Атрею. Щастедракон вмостився коло нього, опершись на випростані передні лапи. Він був такий великий, що його голова на вигнутій дугою шиї опинилася високо над Атрею, тим-то щастедраконові довелося дивитися на нього зверху вниз. Він поводив з боку в бік своїми очима, схожими на дві рубіново-червоні кулі, а тоді з насолодою роззявив пащу, висолопив язика і загримів голосом, що відлунював бронзовим гулом:
- О, Атрею, мій друже і повелителю! Як добре, що ти нарешті повернувся! Ми вже майже втратили надію тебе дочекатися - тобто надію втратили двоселенці, а не я!
- Я теж дуже радий тебе бачити, - відповів Атрею. - Але що такого сталося за цю одну ніч?
- За одну ніч? - крикнув Фухур. - Гадаєш, це була всього лише одна ніч? О, тоді ти дуже здивуєшся! Залазь мені на спину, я понесу тебе!
Атрею вибрався на спину велетенського звіра. Йому вперше доводилося летіти на щастедраконі. І хоча він не раз об’їжджав диких огирів, до того ж і сам був не з лякливих, однак першої миті йому аж перехопило дух. Крім того, він майже втратив здатність бачити і чути. Це був справді блискавичний політ. Він вчепився за Фухурову гриву, що тріпотіла на вітрі, а той гулко засміявся і гукнув: