Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
Ми канемо всі у Ніщо і Ніде,
Немов й не було нас на світі.
Імення нове коли хтось їй знайде -
Здоров’я їй знову засвітить.
Атрею швиденько, поки голос не почав зникати, запитав:
- А хто б то спромігся її врятувати -
Імення нове тій Царівні обрати?
Голос Тиші відповів:
- Слухай, слухай мої слова,
Хай ти зараз їх не розумієш -
Десь у пам’яті глибоко їх заховай,
Поки звідси ти підеш,
Щоб міг перегодом, у кращу годину
Слова ті підняти, як сонце - днину,
Порушивши спогад на моря дні, -
Той мій голос, що ось він звучить,
Усе стало на тім, чи тобі пощастить,
А чи ні...
Проспівавши це, Голос раптом став ледве чутним, і якусь мить бриніло тільки якесь тужне квиління без слів, а тоді Голос нараз заговорив зовсім поруч з Атрею, гак наче нашіптував йому на вухо:
- Хто зможе Дитинній Царівні ім’я
Нове якесь подарувати?
Ні ельфи, ні джин, ні ти, ані я -
їй нікому руку подати.
Від закляття ніхто їй не рятівник,
Ані від недуги: ми - тіні,
Безтілесні постаті, жителі книг.
Сповняємо те, що повинні.
Ми - мрії, малюнки, ми - гейби сни
В тій книзі, такі ми - й кінець,
Не здатні творити ми новизни -
Ні дитя, ні король, ні мудрець.
По той бік Фантазії царство є все ж,
Те Царство - Зовнішній Світ,
І селяться там - багаті, авжеж,
Та до них - уже інший підхід.
Синами Адама по праву їх звуть,
Обивателів місця земного,
Єви доньками; це - земнородний люд,
Кровні браття Правдивого Слова.
Одвічним наділені даром вони -
Давати ймена прерізні,
Вони ж і життя в усі часи
Дитинній несли Царівні.
Ймена їй чудові, нові дарували,
Та стільки спливло уже літ,
Як тут, у Фантазії, люди бували -
Уже й застиг по них слід!
Для них ми - ніщо, ми пішли в забуття,
Як ото забувається вірш.
Якби ж хоч одненьке людське дитя
Загостило - не треба більш!
Якби ж мало віру хоча б те одне
Й готове було нас почути!
їм близько до нас, а відсіль не сягне
З нас ніхто у той світ, межи люди.
Бо ж по той бік Фантазії - світ речей,
І туди, кажу, не сягти.
Ти чуєш, мій юний герою? Ачей
Що кажу, те затямиш ти?
- Так, так, - отетеріло промовив Атрею. Він намагався закарбувати в пам’яті все почуте, але не знав, навіщо йому це, а відтак не дуже розумів, що має на увазі Голос Тиші. Він тільки відчував, що йдеться про щось дуже-дуже важливе, однак це виспівування і безконечне римування страшенно його втомили. Його хилило на сон. Уже западаючи в дрімоту, він промурмотів:
- Аякже! Це тямитиму й уві сні,
Але що з цим, повідай, робити мені?
І Голос озвався:
- Ти сам те маєш знати -
Я все тобі повіла.
Тікає час крилатий -
Розстання мить наспіла.
Уже майже засинаючи, Атрею запитав:
- Відходиш ти?
Але ж куди?..
Але тепер у Голосі знову виразно почулося схлипування, а сам Голос, співаючи, віддалявся все більше і більше:
- Ніщо - уже біля мене,
Уже й Оракул мовчить.
Тепер ані згук не злине,
Що вгору-вниз летить.
З усіх, хто сюди приходив
У ліс колон кам’яних,
Щоб чути мій голос-подих, -
Можливо, тобі це удасться,
Чого жоден не міг сягнуть,
Та щоб усміхнулось щастя -
Що співала тобі - не забудь!
А тоді, вже зовсім здалеку, до Атрею долинули слова:
- Через ріки, поля, далеч гір, долин -
Я промайну, пролину...
Що стаеться - стаеться лиш раз один,
І той раз відбутись повинен...
Це було останнє, що почув Атрею.
Він опустився під одною з колон, опершись на неї плечима, подивився в нічне небо і замислився над почутим. Тиша огортала його, немов м’який, щільний плащ, і він заснув.