Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
Атрею зупинився і став чекати.
Поступово ці кола ставали дедалі вужчими, тепер уже можна було розчути вплетені у мелодію слова:
- Що стаеться - стається лиш раз один,
І той раз відбутись повинен.
Через ріки, поля, далеч гір, долин
Я промайну, пролину...
Атрею обернувся на звук голосу, який безупинно ширяв від колони до колони, однак ніде нікого не побачив.
- Хто ти? - крикнув він.
І йому озвалося луною:
- Хто ти?
Атрею замислився.
- Хто я? - промурмотів він. - Не можу сказати, хто я. Здається, колись давно я знав. Та хіба зараз це має якесь значення?
Співочий голос відповів:
- Маєш на мислі щось потайне - Віршем, у римах, запитуй мене.
Хто б недоладно мову повів -
Не вчую тих слів, не вчую тих слів...
Атрею був не надто вправний у римуванні та віршуванні, тож йому здалося, що ця розмова виявиться нелегкою - судячи з того, що голос розумів тільки те, що римувалося. Тому він мусив якусь хвилину добряче помізкувати, перш ніж сказав:
- Якщо навпрямець мені зволено йти-
То насамперед я спитаю, хто ти.
І голос тут-таки відповів:
- Ото - інший спів:
Розумію з двох слів.
І заспівав, уже з іншого боку:
Щира дяка тобі: е добром твоя воля,
Ти бажаний гість, ти мій друг,
А я - голос Тиші, я - Уюляля
В Палаці, де Тайна довкруг.
Атрею зауважив, що голос звучить то гучніше, то тихше, однак ніколи не змовкає повністю.
Навіть коли Голос Тиші не виспівував слів, або коли до Голосу Тиші промовляв Атрею, у повітрі безупинно бриніло якесь звучання. Оскільки Голос Тиші почав віддалятися, Атрею кинувся за ним і гукнув:
- Чи ймеш, Уюлялю, плин моїх слів?
Тебе я не бачу, а дуже б хотів...
Голос шугонув повз нього:
- А хто мене бачив?..
Не бачиш і ти,
Я побіч, одначе, -
Рукою сягти.
- Отже, Уюлялю, ти невидна? - запитав Атрею. Однак, не одержавши відповіді, нагадав собі, що мусить запитувати у віршами, а тому промовив:
- Безтілесна ти чи лиш
Себе зріти не даєш?
Почулося тихеньке дзеленчання, яке могло бути сміхом або схлипом, а тоді голос проспівав:
- Так і ні. Скажу лишень:
Йдеш не до мети -
Я невидна в білий день,
Як от видний ти.
Звук і тон - то плоть моя,
Вухо її йме.
Голос мій - то власне я,
То - єство саме.
Атрею занімів у зачудуванні, а тоді пішов услід за голосом, кружляючи між колонами. Минуло трохи часу, перш ніж йому заримувалося наступне питання:
- Чи тебе я добре втямив?
Твоя постать - це тільки звучання?
Ну, а що коли стихне співання?
Чи й тебе тоді не стане?..
Голос відразу ж озвався у відповідь, і то десь зовсім близько:
- Коли пісня моя відлунає, спливе -
Така ж мене доля чекає,
Що й усяке на світі створіння живе,
Як лише його тіло минає.
Усе в цьому світі плинне:
Живу, поки спів не згине,
Тож недовго уже протриваю.
Знову почулося оте схлипування, і Атрею, який не розумів, чому плаче Уюляля, поспішив запитати:
- Та чому ти так тужиш, скажи до пуття,
Ще ж ти юна й співаєш, мовби дитя?
І знову озвалося відлуння:
Я розвіюсь ось-ось,
Бо я лише голос печалі...
Але слухай, запитуй-но щось, -
Хвилина ж ген одлітае, -
Що хочеш почути далі.
Голос завмер десь між колонами, і Атрею, який раптом перестав його чути, прислухаючись, повертав голову то в один, то в інший бік.
На якийсь час стало зовсім тихо, а тоді знову звідкись здалеку стрімко надлетів спів, однак тепер він затупав майже нетерпляче:
- Уюляля - це відповідь. Маєш питати.
Не питаєш - то що вона може сказати?
І Атрею крикнув:
- Уюлялю, скажи, я б хотів те збагнути,
Чом так хутко ти маєш пройти, промайнути?
І Голос промовив:
- Дитинна Царівна йде із життя,
І царство казкове - їй вслід.
Це я нині, те місце, - в Ніщо, в забуття
Піде скоро - й мені змеркне світ.