Українське письменство

Чим були «Мужики» для самого Чехова? В давній роботі Д. М. Овсянико-Куликовського «Чехов в 80-х годах» письменник схарактеризований, як типова людина своєї пори. З Чехова менш усього партійний чи то груповий літератор: він болюче відчуває всю тяготу обов’язкових норм та програм і раз у раз намагається робити по-своєму. Слова «солидарность», «единение молодых писателей», «общность интересов» видаються йому «взвинченной кружковщиной», задухою та тіснотою. Він нападається на журнальну партійність, «суху і бездарну». Він хоче бути свобідним художником — та й годі! «Моє святая святых — это человеческое тело, здоровье, ум, талант, вдохновение, любовь и абсолютнейшая свобода, свобода от силы и лжи, в чем бы последние две не выражались. Вот программа, которой я держался бы, если бы был большим художником»[265]. Коли Чехову пропонують писати до товстих журналів (мовляв, пора йому здобути марку «писателя с направлением»), він відповідає фрондою:

«Требование, чтобы талантливые люди работали только в толстых журналах, мелочно, попахивает предрассудком и вредно, как все предрассудки… Сотрудничеству в толстых журналах нельзя отказать только в одном удобстве: длинная вещь не дробится и печатается целиком. Когда я напишу большую вещь, пошлю в толстый журнал, а маленькие буду печатать, куда занесет меня ветер и моя свобода»[266].

З усім тим нема нічого помилковішого, як уважати Чехова письменником безідейним, чимсь на зразок «тусклого, туманного пятна, расплывающегося в общем фоне той апатии, бессодержательности, того отсутствия всякого присутствия, которое характеризует теперешнее трудное время», як уявляв його Михайловський в кінці 80-х рр.[267]. У цього «даром пропадающего таланта» (кваліфікація належить так само Михайловському) було своє виразне світопочуття, органічне і своєрідне сприймання життьового матеріалу. І перше, що характерне для нього — це віра в людський розум і науку, яка має забезпечити і забезпечить кращу будучину, віра в те, що через сто-двісті-кількасот літ життя радикально зміниться на ліпше. В своїх записних книжках, нотуючи художні спостереження та всякого роду курйози, він однаково фіксує і радикального журналіста-народника Протопопова, що, простягаючи на бенкеті келих Максимові Ковалевському, говорить: «П’ю за науку, якщо вона не шкодить народові» (це для нього непрощенна семінарщина й грубість!), і реакційного камерґера Фета, що кожного разу, проїжджаючи мимо Московського університету, зупиняє карету і плює через вікно в бік університетських будинків[268].